Розділ 20. Магія

— Багато жертв? — крізь сон долетів до Арніки голос, в низьких нотах якого затуманений мозок впізнав Антаїра.

— Не більше сотні, — відповів йому голос справа. — В більшості молоді, тільки сталі на Шлях. Ваша відьма вчасно втрутилась. Звідки в неї стільки сили?

Арніка повільно відкрила очі й застогнала. Магічне світло, хоч і приглушене, сліпило як світило у південь. Спробувала повернути голову, — тіло віддалося тупим болем, а мозок ніби намагався покинути полон черепа. Все, що вона бачила це викрашена ваксою стеля бальної зали. Її цікавило, про що говорили чоловіки. Вона не пам’ятала нічого далі того, як призвала птаха й натравила його на Вестів, що намагались вбити Індгарта. Тільки жасне почуття провини давило груди й змушувало мозок згадувати.

— Подякуєш їй сам, — десь зверху продзвенів Індгарт. Він злився. Приховував, але злився. — Прийшов звіт від прикордонників. Слідів втручання не виявлено. Як Лалатійєн?

— Розбитий, – відповів йому незнайомий голос. – Заренілла була його єдиною втіхою по смерті Раєни.

Повисла пауза. Від її ваги в Арніки ледь ребра не тріснули. Вона знову спробувала поворухнутися, кожний м’яз знову відізвався таким вогнем, що вона пошкодувала, що не віддала душу Богам.

— Недалекоглядно для правителя мати лише одного нащадка.

— Антаїре, — гаркнув Індгарт, Арніка була більш ніж упевнена: він смикнувся аби врізати вампіру.

— Тихіше, прошу вас, пане Індгарте, — незнайомий голос звучав м’яко, майже лагідно. — Не потрібно зараз затівати сварок. А вам, пане Антаїре, — в словах можна було вгадати нотки докору, — має бути відомо, що у нас вдівці тримають траур за Істинними пожиттєво. Так же як і у вашого брата, між іншим.

Почулось клацання язиком, повз пройшли. Арніка з зусиллям все ж змогла повернути голову. Тріск відривання просоченого кров’ю волосся від підлоги не мав залишитися непоміченим. Індгарт мав удати, що він не помітив, що Арніка вже отямилась.

Залою снували медики й жреці. Від їх кількості здавалось, що зала вкрилась зеленим весняним килимом і от-от мала розквітнути. Перші допомагали пораненим, другі — утішали живих і відпускали мертвих. Воїни складали тіла вздовж довшої стіни. Підгора все ще була залита кров’ю й на ній залишались відбитки взуття, а на взутті криваві сліди. Антаїр й притиснувся спиною до неї, наполовину потонувши в тіні.

Жінки шукали чоловіків. Час від часу лунали зойки й вони притискали до грудей осиротілих дітей. Хтось молив Богиню за неймовірне спасіння. Але більшість не зронила й сльозинки лише з жалем вдивляючись в завмерлі в посмертних масках обличчя.

Вестів було більше, значно більше. Вони убили десятків п’ять молодиків і близько трьох дюжин гостей з охоронцями. Коли вампірів поглинає Тьма, вони дійсно стають непереможним знаряддям для убивств. Думати чим все могло для них обернутись Арніці не хотілось, дивитись на те, чим все ж обернулось — також.

Магія завжди требує й бере платню. Особливо магія крові, магія, яку призивало Пророцтво. В тому, що це була вона сумніву не виникало. Кожен убитий й поранений Вестом став жертвою прокляття, яке всі величали Пророцтвом. Бодай би його тільки шлях трафив!

Що б не казав голос про те, що померлі були юними, Арніка бачила як вони бились. Як леви й тигри. Вони захищали свій дім, свою сім’ю. Боролись за них і померли. Не за корону. Це не був дурнуватий юнацький патріотизм, межуючий з нацизмом. Це була істина любов і турбота про край. І їх життя Арніка обміняла на ту силу, що випалила Вестів зсередини.

— Іронічно: життя — найвища цінність, а вони роками вчяться його забирати й не видають ніяких емоцій, будучи змушені хоронити близьких, — Аррніка не помітила, як Антаїр підійшов й опустився поруч. Каптану на ньому не було. Сорочка розсічена й на грудях червонів ще свіжий шрам. Арніку пересмикнуло: вона могла вбити й його. — Як почуваєшся?

— Жива, — прохрипіла Арніка. Горло стискало не тільки від болю, а й від жахливого смороду. Він ширився, залазив в дрібні закутки, проходив й залишав по собі нудоту. В роті відчувався солонуватий присмак крові.

— Очухалась — уже добре. Магію в собі чуєш?

Антаїр не зводив з неї стурбованого погляду посірілих очей. Арніка змусила себе всміхнутись й ледь помітно кивнула.

— От і добре. Хороша дівчинка, — всміхнувся Антаїр, його пальці погладжували липку від поту й крові шкіру. — Почухав би за вушком, але боюсь твій друг мене просто доб’є.

— І правильно зробить. Шо ти? — Індгарт з’явився в полі зору й вони удвох допомогли Арніці сісти. М’язи протестуюче спалахнули.

Її оперли об лавочку біля якої вона лежала. Лавка була такою ж брудною від крові як і все інше. Тіла Вестів складали в одну велику купу й поливали чимось їдким, від чого одяг і шкіра в них диміли й здіймалися пухирями. Арніка скривилась. Тепер зрозуміло, чому сморід став ще більш нестерпним порівняно з тим, що закарбувався в неї в пам’яті.

— Краще не буває, — Арніка злизала краплинку крові з тріснутої губи.

— Воно видно, — скривився Індгарт. — Хоч зараз під вінець. На, попий.

Він простягнув відкриту флягу, одну з тих, що уже кілька циклів вони носили з собою. Арніка кинула на Індгарта вдячний погляд й присмокталась до горлечка. Холодна рідина полилась всередину, змочуючи пересохлу горлянку, стишаючи, гамуючи вируючу пожежу.