Розділ 19. Контроль

Груди душило тяжким, ядучим.

Віал сидів спиною. Плечі опущені, голова на колінах, її він не бачив. Те й на краще. Арніка підійшла й опустилась на камінь поруч.

— Привіт, — вона торкнулась міцного плеча, обтягнутого чорною тканиною. Він здригнувся.

Не чекав, не очікував. Арніка й сама не думала, що з’явлюсь тут ще бодай раз. Але тільки-но вона була посеред бою. Тільки що вона була в Лісі, перед її очима її кращий друг боровся з Вестами не на життя, а на смерть. І хоп: уже в печері. Поруч із тим, кого мала б убити. Арніка за ці зустрічі була більше ніж певна, що саме за знаряддям для убивства Віала її послали. Не могли ж їх зустрічі бути звичайним збігом обставин, випадковістю? Занадто багато честі було б для чогось подібного їй: мати далекого й таємничого друга, аж ніяк не пов’язаного з чарами та боргом, який за рід мала сплачувати Арніка.

А якщо убити його тут, уві сні, що тоді буде? Це зарахують за “порятунок світу”? Богиня не стане зживати її і рід зі світу? Чи обов’язково потрібні усі ті кляті камінчики? Ось він був. Тут, поруч. Простягни руку — дістанеш гарячої, а може й холодної, тверді. Бери ножа й бий. Можеш й чарами, якби вони тільки слухалися. У снах вони могли б працювати. Мали б. Однак, магія снів надто непередбачувана, особливо коли в реальності чарів ти її щойно лишився.

— А, це ти, — Віал підняв голову й подивився на Арніку, темні очі тьмяно блиснули. — Привіт.

— Що робиш?

— Сиджу, — байдуже махнув Віал.

— Якийсь ти не такий сьогодні. — вона оперлась об яблуню. Ще минулого разу цілком мертвий, темний, хоч і більш живий, ніж завжди, стовбур поріс мохом. — На балу галантний кавалер, тут сумний. Коли будуть спроби убити, залякати чи зробити щось подібне?

— А в тебе є привід для радості, бачу? — він лукаво усміхнувся. Його, певне, бавила уся ця оказія з їхніми сонними зустрічами. І Арніка б злукавила, аби сказала, що лише його.

Вона знизала плечами. Маріонетка в руках сильних світу цього, приречена повзати в темряві під серпами Морани — чудовий привід для радощів.

— Та не дуже, — зізналась. Все рівно приховати не вийшло б, та й бажання не надто було. — Слухай, — наважилась запитати про те, що уже не перший день не давало їй спокою, — а чому ми взагалі з тобою бачимося? Що це за магія? Ніколи не чула про щось подібне.

— Я втрачаю контроль, — він присунувся ближче. Надто холодні навіть для печери руки, схопили Арніку за пальці, стиснули, погладили пучками білі кісточки. Від його дотику шкірою пронісся табунець дрібних саламандр.

Він зазирнув їй в обличчя. Свіжа щетина здивувала її. Звісно, зараз саме час, час дивуватися, що у чоловіків ростуть бороди й вуса, а що у жінок бувають кривавії. Але Віал завжди був гладко виголений. Кожної їхньої зустрічі. Арніка сумнівалась, що у нього був тут станок чи лезо. Скоріше час застиг разом з ним, а тепер пішов, почав рухатись. І нормалене майже два віки тіло оживало, ставало інакшим, змінним, таким, яким мало бути тоді, майже дві сотні кругів тому.

— Контроль над чим? — наче зачарована запитала вона, не в змозі відвести погляд від чорних очей в обрамленні густих темних вій. Вони чарували й полонили. Від їх нестримної магії шкірою табунами бігали муравки.

Віал зістрибнув з каменю й пройшов до дальньої стіни. Тонкі пальці гладили гостре підборіддя. Тиша гнітила, але сил перервати її не зосталось, та й не хотілось. Раптом він повернувся до неї, пролетів через всю печеру й схилився наді так, що Арніка відчувала його яблучне дихання на волоссі.

— Над собою, — прохрипів він над вухом. — Над “подарунком” богів.

— Невже з тобою Боги були настільки щедрі? — Арніка спробувала видавити з себе усмішку. Вийшло погано.

— Ти не уявляєш наскільки, — він відсторонився й провів долонею по стягнутому в хвоста чорному волоссю.

— І що ж за “подарунок”, який потрібно тримати під контролем? — Арніка схрестила руки на грудях й схилила голову набік.

Віал мовчав. Його обличчя стало байдужою, безликою маскою. Повітря загускло, перетворилося на слизьку огидну масу із протухлого прісного тіста, яке вони з бабцею забули у ніч на святки. На плече опустилась голова, а холод рук притиснув до сталі дужого тіла.

— Мій власний демон, — голос понизився до тремтячого хриплого шепоту. — Власне пекло, нижні шари Наві. Називай як хочеш, цьому немає назви. Іноді я втрачаю контроль над темною стороною. Скажемо так.

— І?

Її голос звучав низько, зірваний в німому крику й розірваний голосними риданнями. Вартість її життя і всякого сенсу обвалилась і впала до вартості триклятих каменів, що треба для його убивства. Майбутнє втрачено. Арніка сумнівалась, що хоч щось із цього приховалось від Віала. Темні очі ніби бачили її наскрізь.

— Ей, Арніко, — перед затуманеним поглядом мелькнуло світлим.

Долоня Віала хиталась зі сторони в сторону, він сам щось говорив. Губи рухались, але у вуха бив шум. Арніка ледь не випала з реальності поза реальністю.

— Ти щось казав? — розгублено, тихо, але з нотами удаваної цікавості. Хай думає, що помилився, що з нею все добре, що йому просто здалося.