Розділ 18. Кров

В залі запанувала тиша лише для того, щоб за мить знову вибухнути не хвилею жіночих криків і дитячого плачу, а шквалом команд. Треба віддати ельфам належне — паніці вони не піддались. Навіть діти. Вони плакали, кликали маму, тата й Богиню, але ніхто не смів не послухати старших, які відтісняли їх до дальньої стіни, подалі від вікон й поближче до потаємного виходу. З нього ніби з повітря висипали добрі півтори сотні охоронців і воїв в шкіряних латах.

Жінки притискали до грудей найменших і звали чарами зброю. Воїтельки, матері, сестри. Жодного переполоху, ні страху, ні сліз. Лише сувора рішучість і холодні погляди.

Вампіри кривавим вихором ввірвалися в залу. Їх очі поглинула пітьма, просочуючись назовні, вона поглинала все довкола. Від світла чарівних шарів залишились лише тусклі осередки, від чого темрява довкола здавалась густішою. Навіть місяць зник. Кущі гліциній миттю втратили свої яскраві біло-фіолетові барви.

Миті зливались в хвилі, а ті в свій час перетворювались на довгі, безрозмірні відрізки часу, заповнені металевим запахом крові й дзвоном металу об метал.

Антаїр відтіснив Арніку до стіни й повернувся обличчям, поспіхом дістаючи з просторового карману меча. Арніка ахнула, коли побачила інкрустований рубінами ефес. Його розділене на кілька частин лезо хижо виблискувало в тусклому світлі магії. Антаїр натиснув на приховану кнопку й воно беззвучно розійшлось на чотири боки й потім склалось знову. Зброя, призначена убивати йому подібних.

— Гворд?

Антаїр мовчки кивнув й простягнув Арніці мішечок. В ньому тихенько стукнуло.

— Камені тут, — він стиснув її долоню навколо кропив’яної тканини. Очі його блищали червоним, але голос був схвильованим. — Сердолік також там. Бери й тікай. Біжи до храму, жреці тебе приймуть. Наступна точка болота болотяниць. Далі — гноми. Зачекаєш в Храмі. Якщо до ранку не повернемося — не чекай.

— Коли ти останній раз харчувався?

Він не відповів. Позаду доносились звуки бійні. Антаїр смикнувся назад, але Арніка схопила його за рукав.

— Коли?

— Зараз це не…

— Коли?! — гаркнула вона, упираючи руки в боки й краєм ока чіпляючи як Індгарт зі всією злістю летить на світловолосого Веста й як його кудрява голова злітає з плечей й котиться підлогою, її аж пересмикнуло від видовища.

— Йди, Ніко, — в голосі Антаїра струмками розтікався біль. — З нами все буде добре. І ще, — він дістав з-за пазухи клаптик паперу з маленькою намальованою лапкою. — Візьми. Хай побуде в тебе.

Арніка хотіла заперечити, але він ніжно провів долонею по її щоці, надавив пальцем на закритий рот й кинувся в бій. Вести були значно нижчі й однозначно слабкіші за генерала, але Пітьма… Вона заполонила їх розум, керувала ними, давала сили. А Антаїр надто довго не харчувався. Й Індгарт…

Серце завмирало, коли погляд чіплявся за ельфів, що боролися проти Смерті. Страшної, різкої. Тієї, з-за якої нема повернення. Вампіри падали, підкошені стрілами, а ельфи — з вирваними серцями опускалися на підлогу, судомно хапаючи скривавленими ротами повітря.

Поруч з Арнікою відразу двоє дроу боролися з темноволосим вампіром. Вони не стояли як людські воїни спина до спини, в цьому не було потреби. Один попереду вів ближній бій, час від часу відступаючи й даючи можливість іншому осипати опонентів срібними стрілами.

До слуху долітали слова давньоельфійською — жреці взивали до Богині. Мить і троє з них упали, стискаючи розпороті горлянки, але навіть на порозі смерті продовжували шепотіти. Між ними й Вестами утворилася напівпрозора стіна. Вона не дозволяла вампірами дістатися дітей, що тиснулись один до одного за їх спинами.

— Геть! — крикнув Індгарт, нанизуючи Веста на гворд, не відриваючи погляд від обличчя Арніки. Він лише дивом увернувся від стального вістря.

Поруч з ним безтями лежала принцеса. Вуаль задерлась. Фарба зійшла з бридкого обличчя. Волосся збилось в клубок. Але в пилу бою ніхто навіть не намагався забрати королівську дочку з-під ніг. Нікому не було до неї діла. Діти важливіше. Дерево важливіше. Сім’я. Вид.

Індгарт зиркнув на Арніку з докором й кивнув у бік дверей, мовляв: “Нумо, йди звідси!”. Його обличчя блищало від поту, а груди тяжко здіймалися. Бій у шаленому ритмі його вимотав. Довго тривати це не могло. Сотня Вестів проти десятка дюжин ще живих ельфів. Хай якими вони не були вправними, все ж, вони — смертні. А вампірами править Тьма.

Позаду боролись ельфи й вампіри, а Арніка дивилась на те, як на її кращого друга накинулись ще двоє Вестів й пропала. Світ перестав існувати. Вона бачила як Індгарт впав на коліна й з його рук вибили меча. Як вампіри схилились над ним. А далі перед нею замелькали заклинання.

Різка пекуча злоба вихором здійнялась в грудях. Будила сили, гнала їх гарячими потоками. Змушувала говорити, бажати, горіти і марити.

Магія розтікалась в ній. Опікала руки, обличчя і губи. Вона була всюди. Вона була магією, а магія — нею. Слух відмовив. Арніка більше не чула ні зойків, ні криків, ні звуків металу. Нічого. Лише пустота. Навколо не стало нічого. Відступило все: страх, біль, жаль. Лише гнів, що переростав у ярість. Лише пекуча сила магії й її воля. Лише Арніка і її Богиня. Та, кому вона молилась зо дня в день, та хто за всі роки й разу не відізвалась їй.