Розділ 16. Принцеса

— І довго ти плануєш мене переслідувати? — випалила Арніка, щойно знову опинилась в напів темряві печери.

Відповіддю їй стала тиша. Лише мірне крапання води і пустота, камінь пустував. Арніка обернулась: яблуня, ще минулого разу мертва й холодна, зараз здавалась більш живою ніж усе це місце.

— Віале? — крикнула вона і голос відбився від зводів міріадами дрібних дзвіночків. — Де ти?

Ступила крок, за ним ще один і ще один — печера пуста. Вперше за їх зустрічі Віал не чекав на неї. Не усміхався косою дрібнозубою посмішкою, не жмурився вузькими темними очами.

Тут була лише вона. Арніка, пустий ритуальний камінь й заточена на віки яблуня, віку якій залишилось мало, та вона боролась. В тому, що камінь був ритуальним, не залишилось сумнівів. На широкій, грубо тесаній стороні, різкими рваними лініями хтось вирізав захисний став й сім охоронних кіл. Колись тут творились жахливі чари.

— Когось шукаєш?

Віал підкрався непомітно й тепер спирався ліктем на сталагміт. Темне волосся прикривало частину розсіченої щоки.

— Ти бився? У тебе кров, — вона указала пальцем на рвану рану. Неглибока, але шрам залишиться.

Віал всміхнувся.

— Невже моя таємна нічна гостя турбується за в’язня?

Вона закотила очі.

— Шибко ти мені здався. Боляче?

— Оце? — він піймав пальцем стікаючу краплину й засунув його до рота. — Нішкільки, дрібничка. Іхтар буває агресивним, якщо не годувати.

— Ти казав, що я — єдина жива душа, з якою ти спілкувався за останні роки.

— Так і є, — кивнув. — Ти — єдина жива душа. Іхтар — єдина мертва.

І перш ніж Арніка змогла щось відповісти, він просвистів. Роздалось гепання крил. Віал, не обертаючись, виставив зігнуту руку й на лікоть приземлився чорний як ніч ворон. Одне око в птаха дивилось мертвим, неживим поглядом. Інше перерізав шрам, бридкий брат тому, що перерізав обличчя Віалу.

— Але ж ти...

— Некромант? — він намагався не здаватися зверхнім, але у нього не вийшло.

Арніка кивнула. Вона все ще стояла недалеко від яблуні й не могла зрушити з місця.

— Некроманти ж не можуть мати…

— Дурня! – відмахнувся Віал. – Кожен може мати фамільяра. Головне, щоб сил ставало. А некромант ти, елементаліст, та хоч бочка з нечистотами — різниця мала. Магії, як і її породженням далеко без різниці звідки ти черпаєш свої сили: з води, вітру чи з кролячих тушок на звалищі.

— Сумніваюсь, що бочка здатна промовити бодай щось. Не кажучи вже про паси до заклинання, – фиркнула Арніка. Їй сподобалась думка про широкі простори можливостей магії, більші за ті, яким вчать в Академії.

Віал підняв брову й широко всміхнувся.

— Ніколи не можеш знати, які таланти ховаються в пересічній бочці з помиями.

Ворон каркнув й здійнявся, гулко розрізаючи дужими крилами тяжке повітря печери. Віал відштовхнувся від сталагміта й підійшов ближче. Арніка стисла руки в кулаки, стримуючись, аби не відсахнутися. Після останнього разу хоч і пройшло чимало часу, навіть кілька більш-менш спокійних розмов, але все рівно варто було Віалу приблизитись бодай на крок, як вона відчувала руку, що стискала горло, а у грудях забивалася паніка.

— Я чекав коли ти прийдеш, — прошепотів він, ледь відчутно торкаючись країв обрізаного волосся кісточками пальців.

— Ти?

— Боявся, що більше не прийдеш, – в його темних очах виблискував сум, розтоплений в чорноті зіниць як в розпеченому маслі.

— І чому ж то, так?

— А ти б прийшла?

— Наче у мене був вибір, — хмикнула вона, відвертаючись він нього, але Віал спіймав її підборіддя шерхлими пальцями й повернув назад.

— Якби був? — його голос був натягнутим. Арніка похитала головою. — От бачиш, — чорні очі ще раз тьмяно блиснули й погасли.

— Так, значить, ворон? — спробувала перевести тему. — Чому?

Віал видихнув і гаряче повітря з запахом мигдалю опалило обличчя. Його сталева хватка на щелепі пом’якшилась.

— Іхтар був першим птахом, що я зміг приручити. У батька був голубник і соколині угіддя. Ми часто їздили на полювання, коли мені було кругів вісім. Він тоді хотів виховати з мене великого й сильного правителя. Полководця.

Віал коротко засміявся й пройшов повз, обпираючись спиною на стовбур. Ворон темною тінню ковзнув слідом й опустився на суху гілку в нього над головою. Пазурі впились в трухляву кору. Вони доповняли один одного як сонячний день доповнюється тінню похилих будівель й поодиноких перехожих з кухолями холодного пива.

— На моєму першому офіційному прийомі після причастя ми рушили в ліс, — тихий голос відбивався від стелі й стін разом з гулом крапель. — Я мав убити фазана або хоча б гусака. Показати, що рука кріпка й не смикнеться, — він похитав головою.

— Не зміг?

— Ні, – він похитав головою. – Я підстрелив крука. Він був ще зовсім пташеням і батько сказав облишити його там, на потіху собакам, мовляв, що то за мисливець такий, що з влови пташеня притаще.