Розділ 14. Ліс

До кордонів Ельфійського Лісу вони дібрались наступного дня по обіді. Кілька разів доводилось робити зупинки або звертати з шляху, щоб заплутати можливий хвіст. Коли вдалині показались верхівки осин в перемішку з березами, Антаїр напружився, але коня не спинив. Щоками ходили жовна. Арніка помітила це й схилилась до нього.

— Все в порядку?

— Абсолютно, — кивнув вампір, не зводячи погляду із прогалин між деревами.

Індгарт порівнявся з ними й окинув Антаїра гострим поглядом.

— Просто наш придворний вампір боїться осинових кілочків, – зверхньо кинув він, помічаючи як від слова «боїться» смикнулося обличчя вампіра.

— Інде, — шикнула дівчина.

— Нічого, я вже звик до недолугих залицянь нашого гостровухого товариша, — Антаїр повернув Індгартові його погляд й уїдливо усміхнувся.

— Не знала що ваші стосунки вийшли на новий рівень.

Індгарт хмикнув, але нічого не відповів. Лише хлиснув повіддя й вирвався вперед. Десь з оберт далі вони їхали мовчки.

Чим далі просувалися вглиб лісу, тим більше між осинами й березами мелькало химерних дерев з тонкими довгими стеблами. Вони переплітались між собою, утворювали гроти, арки й здіймались високо вверх. Їх коріння стриміло з землі. Їм довелося спішитись, аби коні не переламали ноги.

— Алдаеала, — пояснив Індгарт, киваючи на одне з дерев. — Дерево Духу.

— Духу? — луною відізвалась Арніка. Вона колись чула від нього цю назву, та й на заняттях точно мали б говорити. Вона б запам’ятала, якби слухала. Вчителя, не друга. Індгарта вона слухала. Та він мало пояснював про зовнішній вигляд алдаеала. Лише про їх значення для його народу, й то вкрай рідко. Індгарт не надто любив розмовляти про своє минуле й землі, які йому довелось покинути.

Він кивнув, показуючи вільною рукою вбік хащі.

— Священні дерева мого народу. Я тобі про них розповідав. В лихі часи алдаеала закривають Ліс, ховаючи нас.

Антаїр за їхніми спинами хмикнув. Він був не надто високої думки про можливості магічних дерев.

— Мабуть, не так уже й добре ховають, раз довелося збудувати цілу школу убивць.

— Це не твоя справа, кровопивце, — процідив крізь зуби Індгарт, смикаючи упертого коня. Той не хотів переступати товстий вузластий корінь. — Та н-но, скотина ти!

Він ударив коня по крупу.

— Не лупив би ти скотину, ельфе, — глухо просичав Антаїр.

— А то що? — скинувся Індгарт.

Вони порівнялися із прикордонниками, коли Антаїр відкрив рота, щоб відповісти. Ельфи ліниво позіхали, опираючись на виблискуючі у обідньому сонці алебарди. Один з них, той що вище, вселяв ірраціональний страх.

Другий був нижче й ошатніше. Він більше походив на улюбленого синочка заможного крамаря ніж на воїна. Його голова була вкрита зеленою хусткою з шитим орнаментом. Окрім культу життя, ельфи дещо нездорово цінили волосся. Ніхто не мав права торкатися волосся воїна, окрім жінки й командира. Дозволена довжина коси залежала від положення у суспільстві. Що вище статус — тим довше волосся. Історія знала ельфійських королів із косою, що волоклася слідом більше ніж на півтора аршини. Воїн міг носити волосся до поясу. В цього ж, покритого, Арніка не помітила навіть натяку на косу.

— Так ми виражаємо свою скорботу по репутації, — пояснив Індгарт, помітивши спантеличеність Арніки. — Коли воїн зазнає поразки, він має три десятки і три дні ходити з покритою стриженою головою.

— Вампірам заборонено, — світловолосий виставив перед ними алебарду.

Зростом на півтори голови вище за Арніку й на пів голови нижче Індгарта, він видавався дужим воїном. Зроби Антаїр невірний крок і його голова покотилася б мерзлою землею прямо під ноги коням.

— Ми по важливій справі, – прогарчав Антаїр. Він, певне, не звик, коли йому відмовляли в проході куди-небудь.

— Не дозволяється, — сухо повторив воїн.

— Аїр, відійди, — сказав Індгар, виходячи вперед. — Іменем мого батька Хальдира Габбантії Інгве, — почав Індгарт. Прикордонники завмерли — здається, побачити принца в компанії вампіра й смертної дівчини вони не очікували. — Я, наслідний принц Габбантії і Кліоссу, Індгарт Габбантія Кліосса Альдер, вимагаю пропустити нас.

— Мій кунду, — солдати вклонились і прибрали алебарди, але з місця не зрушили.

— Вампірам в Ліс хід закрито. Ми не можемо так ризикувати Древом, — тихо сказав острижений. На носі у нього була смішна родимка, схожа на муху, яка зараз ледь не ходуном ходила від тремтіння.

— Якби не було в цьому такої необхідності, то ні я, ні мої…товариші не прийшли б сюди в такий час, — Індгарт зітхнув, глипнувши на схвильовану Арніку й обуреного Антаїра, й продовжив. — Справа дійсно надважлива, — він на хвилину замовк і потім додав. — Зі мною діва з пісні Сульхи.

Воїни переглянулись. Здавалося, слова, кинуті придушеним шепотом їхнього принца, були важливі і не менш шокуючі. Дві пари розкосих очей обдивлялись Арніку з кілька хвилей, а потім вони повернулись один до одного, час від часу зиркаючи в їх бік. За кілька хвиль тихих перемовлянь, вони повернулись й світловолосий вийшов вперед, міцніше перехопивши алебарду, яка, певне, була потрібна більше для антуражу, ніж дійсно колись використовувалась в бою. Для ельфів, які були прибічниками ближнього бою або стрільби з луку, вона здавалась надто масивною та незграбною.