Розділ 13. Війна

— Маленька чаклунко, — Віал кивком привітався з Арнікою. Він знову сидів на камені під яблунею. — Все ж прийшла. Не боїшся?

— Ні, — надто швидко збрехала.

Вона боялась. І Боги свідки, як сильно. Тільки розуміння того, що це все — сон, страшний, матеріальний, але сон, давало хоча б якесь відчуття безпеки. Вбити він її не міг. Вона на це сподівалась. Віал глухо розсміявся.

— Знаєш, чого я не люблю більше за все на світі?

Арніка промовчала: «Біс тебе знає, сила нечиста, чого ти там не любиш, що любиш і як любитися любиш! Мені то не треба й не цікаво. Доста вже, що зі снами творилась дурня. І лісовик знає: то через мамчину кров діється, чи Самір щось намудрив, коли щита ставляв?! Я більше сподівалась на друге. Ще одного даруночку на свою долю не витримаю, їй богу, кажу!»

— Брехні, — вкрадливо, як злопам’ятний кіт, якому господар наступив на хвоста, продовжував він. Темні очі зневажливо блиснули. — Терпіти не можу, коли мені хтось бреше. Але на перший раз, так уже й бути, пробачу тобі.

Обличчя його було повернуте так, що Арніка могла роздивитись чіткий профіль, горбинку на носі: мабуть, колись зламаний, він неправильно зрісся. Високі вилиці відкидали тінь на впалі щоки, здавалось за час, що вони “не бачились” у снах, він постарів на добрий десяток обертів. Лише темне волосся залишилось незмінним. Шрам перетинав обличчя й ховався в його темному сховку. Віал повернувся до неї й криво всміхнувся.

— Потворний? — раптом запитав він без жодної емоції в голосі, глухо й ніби приречено.

— Що? — Арніка навіть моргнула від несподіваної зміни тону. — Ні…

— Дивно. Мав би.

— Чому?

— “Подарунок” богів, — кинув він. Здалось в печері на мить зникло повітря. — Кожен бачить в мені те, що очікує побачити. І ніхто не бачить мене самого.

— Дивний дарунок., – Арніка підійшла до каменю й присіла поруч. Його плече торкнулось її.

— Інакшого я й не заслужив, — від нього віяло пилом і золою. А ще старими історіями, часом і втраченими можливостями. Раптом, їй захотілось відволіктися й вислухати дивакуватого й точно небезпечного чоловіка. Вона тихо запитала його:

— Розкажеш?

— А є сенс?

— Ні, немає, — вона відповіла чесно. Хай би знав, що немає сенсу ні в чому, але вона воліла б почути все рівно. — Та тобі може стати легше.

— Хочеш зняти біль сторічного трупа? — він засміявся. Арніка скривилась. Жарти в нього були такі собі. Трупи, особливо столітні, не розмовляли. Навіть Ліч, і той, вона думала, не був би здатен на такі фокуси. Навіть якби його все ж змогли підняти. Для такого потрібні значно глибші й жахливіші чари, ніж міг би зчарувати та витримати бодай один з живих нині чаклунів чи магів.

— Хочу полегшити ношу одного очікувано хорошого чаклуна, який заплутався в собі й людях, — вдавано легко й незацікавлено знизала плечами Арніка, спираючись долонями на виступи каменю.

— Ну, раз так. Іди сюди, — він зістрибнув на ноги й протягнув їй руку.

Повагавшись, дівчина все ж сповзла й стала поруч з ним. Руку вона гордо проігнорувала. Віал поклав руку їй на плечі.

— Зараз ти побачиш дещо, що може назавжди змінити твою думку про людство, — прошепотів він на вухо, обійнявши її зі спини. — Монстра те іпсум, мі партіціпес.

Арніка вперше чула мову заклинання. Певне, вона мала відноситись до чогось такого ж далекого й забутого, як часи мага, що пам’ятав безчинства мінотаврів Континентом. Печера навколо почала плавитись, танути, поки перед очима, скільки хватало погляду, не стало поле. Арніка роззирнулась. Навколо палала битва. Чарівники й маги плели закляття, солдати схрещували мечі. Хтось кричав. До ніжного від тиші слуху долітали хриплі благання.

Мимо просвистіла стріла й вгрузла в грудях світловолосого солдата в обладунках з чорним яблуком на гербі. Гном здивовано подивився собі на груди. В кутиках рота зібралась кров. Він упав на коліна й завалився вперед. Вістря вийшло зі спини. Арнріку знудило.

— Де? — тільки й змогла між позивами видавити з себе.

— На Великій Війні, — спокійно, наче вийшов на ринок за травами для відварів, відповів Віал. Жах, що діявся навколо, його ніби не стосувався. — Точніше сказати не можу, заклинання викидає в випадкові спогади.

Арніка повернулась до нього, витираючи губи рукавом.

— Спогади? Ти був солдатом?

— Щось на кшталт того, — темні очі дивно блиснули. — Звичайним солдатом, який мав необережність й сплутався з тим, з чим плутатися не вартувало.

Він відійшов від неї й попростував до розпластаного на землі трупа. Один рух і стріла, величиною з добротного списа опинилось в тонких пальцях. Віал повертів її й зі злістю переламав навпіл.

— От істинне обличчя людей, Арніко, — сказав він, повільно крокуючи назад. — Вони не заслуговують того, що для них робили боги. А тепер і того більше. Боги відвернулись від них і що тепер? — він схватив її за руки й впився в очі суровим поглядом безумних очей. — Як тепер живе ваш світ, Арніко?

— Зараз у нас мир, — зціпивши зуби відповіла вона. Чому в Академії нас не вчать блокувати видіння і сни? — Уже майже дві сотні кругів мир.