Розділ 12. Смородина

— А може все-таки назад, лісом там, полем? — невпевнено запитав Індграт, не зводячи погляду з величної шхуни “Геогрія”.

Кілька обертів тому вони домовились про сплав річкою на її палубі. Капітан Мердхольд, грузний одноокий облишений кругів сорока затребував за седмицю на борту сорок срібних і один мідяник за коней. Арніка з Індгартом були проти поїздки: вона — через ціну, як її півкружна стипендія, а Індгарт — бо мав хитку хворобу. Та сплавлятися шаленою річкою Арніці здавалось дикістю. Її стрімкі потоки вмить розбили б шхуну й друзочки не залишивши.

— Уплочено, полізай на борт, — усміхнувся беззубим ротом Мердхольд. На ньому була брудна моряцька сорочка й картата купецька камізелька, підперезана шкіряним поясом, явно знятим з чужого плеча. — Ласкаво прочимо, — він удавано вклонився й мазнув трикутним капелюхом по пірсу.

— Просимо правильно, — шепотом виправив Індгарт, зі страхом дивлячись на високі сірі вітрила.

— Та срав я як там правильно, – просичав Мердхольд. – Мені йти треба, а не панькатися тут з усілякими ніженками. Море — не баба, ждать не стане.

— Я не…

— Чихав я. Ссиш — не їдь. От як дівка! На її! Ей, щури, — Мердхольд обернувся до матросів й махнув брудною правицею, в якій все ще тримав капелюха, — задраяти люки! Де шлюпка, Мальок?

— В борделі у мамки, — крикнув йому лисуватий матрос із золотим зубом. Кілька моряків загелкотіли по-гусиному.

— Щось не схожі вони на порядних торговців, — схилилась Арніка до Антаїра. — Не подобається мені все це.

— Другого корабля чекати декаду, а то й більше, — відмовив Антаїр. — Вони тут ходять вкрай рідко. Тільки коли на Смородині вгаває вічний шторм. А це буває лише в окремі дні циклу. Та й завдаток я уже віддав.

— Головне, щоб не повбивали. Пішли, — кинув крізь зуби Індгарт й посунув в бік трапу. — Війну в Лісі пережив, Школу Лісу витримав, та ба більше — дружбу з цією от катастрофою, — він указав рукою на Арніку, — пережив — що мені якась седмиця на труні пливучій?

— Но-но-но, — зацокав Мердхольд. — Я б попрохав не навати та моу “Геогрію”. Она, — старий вовк закохано погладив край трапу, — дівка норовлива, того й дивись — скинути може. За неповагу, ги-ги-га-гах-кха-кха… — моряк зігнувся приступі кашлю.

Капітан ще буркнув щось про “не висовуйте свого сухопутного носа, як сонце зайде” й зник на борту, на ходу викрикуючи вказівки. Робота кипіла — корабель готувався до відплиття.

Матроси носили бочки з водою й вином, мішки з провізією та кріпили закриті скрині, в яких мала би бути зброя – так Арніці здалося. Боцман керував їх хаотичним рухом, наче диригент оркестром. Кермовий перевіряв щось біля штурвалу, провертаючи його з боку в бік. А багермейстери смикали за канати, перевіряли справність лебідок, цілісність цепів з якорями.

Арніка помітила навіть кількох юнг, що снували по канатах між вітрил. Для неї, далекої він корабельної справи, всі їх дії нагадували колотіння мурах в мурашнику.

— Уж вибачайте, не туристичне судно, перин не маємо, — єхидно всміхнувся Мердхольд, заводячи їх в кімнатку шириною аршинів п’ять й в глибину не більше трьох. — Сніданок, обід і вечіря по трикутнику, якщо проспите — ходіть голодні, ніхто з вами панькатися не буде. До команди близько не лізьте — я добрий, а от вони не надто. Це вам так, дружня порада.

Він усміхнувся гнилою усмішкою й, удавано уклонившись, зник за дверима. Мить і Арніка почула його грізний голос — Мердхольд керував виходом з порту. Їм виділили невелику каюту, яка скоріше за все доти була складом, з якого матроси й винесли припаси на палубу. Про це свідчили глибочезні вм’ятини в дошках й чимала купа сміття в кутку.

Вони скинули речі в протилежному від сміття кутові. Арніка дістала зі своєї поклажі спальник й розстелила його, сівши. Індгарт сів поруч, а Антаїр приземлився просто на брудні дошки.

— Ну і? Який у нас план? — запитала вона в чоловіків.

— Виходимо з порту, далі вниз по річці до ближнього до кордонів порту й сходимо, – відповів Антаїр. Вампір не зводив погляду з блідого обличчя Індгарта. Того вже починало нудити. – Після — все так же само, як і планували. Заперечення?

Заперечень не було. Арніка не мала що сказати, а Індгарт виглядав надто хворобливо для того, щоб щось говорити. Він відкинувся на стіну й закрив очі. Обличчя його розслабилося.

“А ще я тебе треную”, — пронісся в голові голос Індгарта. Арніка настільки давно не чула його, що аж смикнулась.

“Ти б ще тихіше проникав в мою голову”.

“Знала б ти, які тут дебрі тепер, — Арніці здалося, чи він присвиснув? — Хоч Самір і залишив коридор для мене, але я все одно ледь не вляпався в капкан”.

При згадуванні про щит, який поставив ректор, її пересмикнуло. Антаїр покосився на дівчину, але вона лише усміхнулась й лягла на бік, відвернувшись до дальньої стіни.

“Що, зовсім кошмар?”– продовжила Арніка, вдаючи, що готується до сну.

“Та біс ногу зламає, не те, що смертний, — в його голосі чувся захват. Ну хоч щось хороше в цій самогубній подорожі. — Слухай, а може він й мені погодиться поставити щось подібне, коли ми знищимо Ліча?”