Розділ 11. Тренування

Арніка прокинулась від м’якого покачування. Тіло ломило, голова більше походила на церковний дзвін. Спроба поворухнутись ледь не закінчилась падінням на землю. Навколо талії стиснулись міцні жилаві руки.

— Очухалась, мертв’ячка, — скрізь глуху темряву вона відчувала усмішку Індгарта. Він притискав її до грудей.

— Довго? — власний голос здався Арніці скреготінням кістки по металу.

— Три дні, — відізвався він. — Думав уже домовину замовляти, та Антаїр відмовив. Казав, у випадку чого, кровососкою підніме.

Він, звісно, жартував, Арніка усміхнулась йому: зручно мати древнього вампіра в групі. В разі чого — вампіром піднімуть. Неймовірно! Ще й хто це сказав. Індгарт, в якого в крові було неприйняття до раси кровопивць. Тремтіння в його голосі видавало справжню причину його слів. Ту, яку б він сам не сказав ніколи: він переймався за неї.

— Так кажеш тебе лише древній вампір утримав від того, щоб не викинути моє бездиханне тіло в якійсь ямі й поїхати далі? — Арніка вдала, що образилась й стукнула друга в плече рукою, іншою силячись втримати задубіле тіло в сідлі перед ним.

— Ні, що ти, — засміявся Індгарт, — тільки кремація й розвіяти на бойовому полі. Світ не витримав би, якби ти піднялась мерцем.

— Боїшся? — вона вигнула брову й спробувала відкрити очі. Світло опекло сітківку. Арніка засичала від болю.

— Тебе? — хмикнув він.

— А кого ж іще?

— Та тебе боятися — до таверни не ходити.

— Щось я не помічав за тобою особливої пристрасті до алкоголю, — втрутився в розмову Антаїр. Арніка повернула голову на звук його голосу й відразу пошкодувала про це – шию опекло розпеченими голками. Антаїр в порваній сорочці, поверх якої був накинутий камзол, наче він не відчував холоду, їхав трохи позаду й вів за собою під вузди Ромашку.

Потилицею Арніка відчула, що Індграт мовчки відкрив та закрив рота, не знаючи що відповісти. Її потішила дружня атмосфера, що починала панувати між чоловіками. Настільки дружня, наскільки це можливо.

— Один-нуль, — пробурмотів Індгарт, повертаючись до дороги.

— Стривай! Я ж відрубилась! Як ми вибрались? — спохватилась Арніка, різко повертаючись до Індгарта й ледь не виштовхуючи їх обох із сідла.

— Скажи спасибі Антаїру, — буркнув ельф. — Він вчасно згадав, що древні можуть управляти мерцями.

— Не всіма, а лише деякими й обмеженою кількістю, —оправдався вампір. — Без тебе ми б не впорались, — сказав Антаїр, в голосі струїлась вдячність. — Твоя магія зруйнувала зв’язок між магом і нежиттю. Інакше це б продовжувалось не один оберт.

— Я не знала, що роблю, — зізналась дівчина. — Просто згадала про закляття, яке колись показував Зареус.

— Більше так не роби, — Індгарт схватив її за плечі так, що вони знову ледь не упали. — Ти до смерті мене налякала.

— Ну так не вмер же, — віджартувалась вона.

Антаїр не зміг стримати смішка. Індгарт стиснув плече с такою силою, що аж жучки побігли. Вони обидвоє хвилювалися, але кожен проявляє це по-своєму. Антаїр не може виявляти стільки емоцій через свій статус, а Індгарт – подавляти свої через їх дружбу з Арнікою. Й це робить йому ведмежу послугу, змушуючи почувати себе слабшим за вампіра. Або Арніці так просто здалося. Вона вчилась відрізняти їх емоції й причини їх вчинків. Вони були надто подібними й це дратувало обох. Але в цьому могла бути й їх сила, якби вони працювали разом не лише на полі бою.

— Я думав, що більше не побачу твою наглу пику, дуринда ти така! – прикрикнув Індгарт, злегка сповільнюючи Гордого. Вони в’їхали в прилісок й коні могли легко зламати ноги, якщо невдало стануть на хибний корінь, що стримітиме з-під землі.

— От так і намагайся допомогти, — вона несильно стукнула його в плече головою. — Сказав би краще спасибі, ти, невдячний ельфійський свинтус!

Індгарт аж завмер від такого порівняння. Свиней він не те, що не любив. Він їх боявся. Колись молодші випустили з загону свиноматку з приплодом, так Індгарт перший втікав в Будинок під реготню малечі. Спогади про далеке минуле життя пекучим болем відізвалися в грудях.

— Вибач, — ледь чутно прошепотів він через кілька митей. — Я перелякався, як хлопчак.

— От вам і таємна місія, да? — удавано весело запитав Антаїр, порівнявшись з ними.

— Що? – Арніка повернулась до вампіра. Вона не надто розуміла, до чого тут було це.

— Вухатий говорив, що увагу звертають. Так і є, – пояснив він. – Поки ти спала, ми проминули кілька поселень облишених і простолюдів. Всі вони говорили між собою про те, що на Континент суне велике зло й що зараз твориться історія, подібна тій, що була перед початком Великої Війни. А барди ще й розносять різні небилиці про Перехресницю Долі. Місія мала залишатися в тіні. Але тепер мрій щоб ми встигли сховатися за кордонами Ельфійського Лісу до того, як нас впізнають й віддадуть Вестам по незнамості.

— Люди завжди перебільшують таємність і важливість речей, що лише привертає до них увагу, — просичав у відповідь Індгарт.

— Інде…

Кінь під ними вступив в яму, аж зуби клацнули. Арніка вчепилась ватними пальцями в сорочку Індгарта, аж затріщала тканина.