Розділ 9. Дитинство

Арніці снилось, як щоліта вона приїздила до бабці в Будинок й допомагала з найменшими, як ходила зі старшими за покупками в місто й як бабуся навчала їх:

— Пам’ятайте, дітки: всьо, шо ви відгаровуєте гезде, страбитси вам уперідь, — строгим тоном говорила жінка.

Тетяна завжди знаходила час і місце для повчання. Коли посилала за інгредієнтами для відварів, коли учила їх властивостям. А особливо, коли хтось влазив в шкоду. Часом, Арінці здавалось, що бабці просто подобається всіх повчати. Можливо, так воно й було.

— І не забутьте, чорний паслін дуже їдкий і плохо переносить сплав. Не туліть до се та не баріть з ним.

— Добре, бабусю, — кивала Арніка.

Так було з разу в раз. Кожного літа й осені, коли вона приїздила на канікули. Бабця посилала її в Смітник. Там мешкав її старий товариш, а за одне й постачальник лікарських трав. Чому бабця сама не ходила туди ніхто не знав – вона завжди посилала туди найстарших. Можливо, щоб показати, яке життя може чекати, якщо не вчити її настанови. Але чоловік був хорошим. Невдалим, але хорошим.

Цього разу Арніка розуміла, що це – сон. Це був перший раз, коли вона послала її в Смітник саму. Доти Арніка ходила лише з старшими. Вона пам’ятала досі, як її тоді роз’їдала пиха й гордість. Бабця довірила їй самостійно сходити по трави.

— Осторіжно там, – продовжувала бабця, але її слова проносились повз вуха дитини, яку роз’їдало нетерпіння. – В кваталі водиться всілякий набрід. Забереш товар і додому. Нікуди не завертай.

— Так, бабусю.

— І ще, — вона присіла перед дівчинкою навшпиньки, спільна мова все ще давалася їй тяжко і в неї пролітали арборські слова, та вона старалася, — ти мені вельми допомагаєш, онучко.

Коли була молодшою, Тетяна носила закриту рожеву сукню з рукавами-воланами, довгу русу косу обплітала навколо голови й кріпила на гномів манер. В бабці не було й крихти магії, але відвари варила бездоганно, чим досі заробляла на утримання Будинку. Про Тетяну Сіру говорили як про найкращу знахарку столиці. Маги й облишені шикувались в черги за її настоями й зіллям.

Вона на хвилю притиснула Арніку до грудей і вивела за двері.

— О полуночі паслін ввійде в силу. Надіваюси, до часу він уж бує у мя, — сказала бабця, знову одягаючи маску строгої управляючої Будинком. Жінки, з якої боялись конфліктувати навіть високопосадовці. Арніку завжди дивувало, як в неї це виходило.

Того вечора Арніка вперше була в нетрях одна. Так далеко від Будинку, поночі вона ще не ходила. В похмурі дні, коли вітер дув із північного-заходу, до Будинку долітала суміш прілого запаху хвороби й випорожнень. Наполовину розвалені хижки оточували рівно окреслене звалище. Колись тут був пустир. Потім люди стали зносити непотріб, а де є непотріб там завжди є охочі до нього.

Вбогий вигляд й антисанітарія — головні супутники Смітника. Та їй малій він здавався чарівним. Досі незвіданою землею. Арніка уявляла себе першовідкривачем, дослідником, що відкриває нові землі за межами Континенту: не могли ж Колдовські землі обмежуватися лише ним?

Діти й дорослі, тиснулись до стін, намагались вхопити її за поділ спідниці бачились їй неосвіченими туземцями. Й вона мала принести їм науку. Вона мала дати їм уявлення про справжнє життя.

Травник, до якого послала бабця, жив в зруйнованій повінню халупі на березі брудної, як і самі нетрі, річки. Місцеві дивились на Арніку з цікавістю й голодом. Все ж непотріб не міг замінити їжу. І хай як би вони не божились, що це їх вибір, більшість з нещасних опинились тут аж ніяк не з власної волі. Трухляві двері похилились й одна із завіс згубилася. Ніби хто хотів зірвати їх з петель, та махнув рукою на півдорозі.

— Доброго дня? — крикнула вона в черево страхітливого мовчазного монстра. Відповіддю стала тиша. — Вітаю? — Арніка зробила крок вперед, переступивши поріг.

Раптом хтось смикнув її за руку й, затиснувши пітною долонею рот, притиснув до стіни. В носа вдарило жахливою сумішшю блювотиння, поту й людських випорожнень. Навіть ззовні аромат приємніше.

— Тс-с, — просичав незнайомець. Кривий палець із довгим брудним нігтем, притискався до блідих, ледь помітних за кошлатою бородою й вусами, губ.

Коли очі звикли до темряви, Арніка змогла роздивитись нападника. Згорблений чоловік в брудній робі колись міг бути досить гарним, але вік зіпсував його. Глибокі зморшки розрізали чоло, щоки, збирались в весняні букети навколо очей і рота. Довге сиве волосся збилось в суцільний брудний клубок на голові й більше нагадувало пташине гніздо аніж гордість колись знаного травника на Континенті, бабусиного товариша і учителя. Скручені артритом пальці все ще тримали Арніку за передпліччя.

— Ти — онука Тетяни Сірої? — запитали скрипучим як незмазані петлі голосом.

Дівчинка кивнула. Чоловік крекнув й відпустив її. Він був не набагато вищим за десякружну Арніку.

— Зара ніц кому віри не є.

Старий попростував в глиб кімнати й зачинив розбите вікно трухлими ставнями. Взяв з підвіконня недопалок свічки й запалив його. Світліше від того не стало. Навіть навпаки, складалося таке враження, ніби тіні згустились, ніби кволе полум’я випивало з кімнати все світло.

— Іноді навіть свічка здатна розвіяти найбільшу темряву, але коли ця темнота в тобі, вона химерна, до болю несправжня, навіяна страхом, ненавистю й мороком — тоді навіть багаття буде безсиле, — слова тихим туманом слались кімнатою. Його голос був тихим й таким, що заколисував. Травник мав особливу силу – він вмів чарувати голосом. За це його колись шанували й боялися. За це його й вигнали в ці забути Богами нетрі. Подалі від очей та вух тих, проти кого його силу було б повернути якомога вигідніше.