Розділ 8. Озеро

За вікном зарождався світанок. Помаранчевий, гарячий, несмачний як недосмажений омлет, поданий вусатою подавальницею. Коренаста червонощока дівиця, в роду якої точно мали бути тролі, з грубо обкарнаною по вуха косою, кинула тацю з трьома порціями на стіл аж виделки задзвеніли.

Вони покинули Поселення вчора в сутінках й лише на світанку виїхали за межі Охоронного лісу. Далі шлях тривав до ельфів. Дорогою до Лісу вирішили поновити запаси провізії, а заодно й заночувати під стріхою. Таверна нависла над трактом бридкою незграбною купою й виглядала так, наче в ній кілька тижнів гостили тролі. Після седмиці на стилій землі й очисних заклять холодна вода в баняку й прілі сінники на ліжках здавалися королівськими умовами.

— Куди далі? — запитав Антаїр, длубаючи триногою вилкою напівсирий омлет.

— До меме, — відповів Індгарт.

Він намагався відкусити шмат від свіжезачерствілої буханки, кинутої тут же на таці. Ножа для неї їм дали, але тупий іржавий предмет був максимально непридатним для нарізання здобних каменів. А зуби? Ну, в Індгарта їх було тридцять два. Якщо зламає один, нічого страшного. Зможе вихвалятися, що в бійці вибив. А він вихвалявся б, Арніка його знала.

— В ліс?

— Ага, — кивнув ельф, — сердолік має зберігатися в Лалатієна.

— Далеко?

— Кілька тижнів, якщо повільно.

— А швидше?

— Загонимо коней. Та й якщо домчимо до Лісу на кілька днів раніше це не надто вплине, бо все рівно доведеться снувати, поки він не вирішить що з нами робити. І нам дуже пощастить, якщо він вирішить, що нам дійсно потрібно туди, куди ми напрямляємось.

— Ліс може заплутати? — запитала Арніка, відпиваючи із наполовину чистого кухля узвару.

— Ага, — погодився Індгарт. — І не тільки.

— Ваші дерева такі ж як і ви — не люблять гостей? — Антаїр намагався пожартувати, але на Індгарта, здавалося, це справило протилежне враження.

— Скоріше, не люблять, коли хтось зазіхає на те, що належить їм.

Далі розмова вщухла й сніданок продовжився в цілковитій мовчанці. Після першого отриманого каменю чоловіки майже не сварилися. Вони вглядалися в гущавину лісу, давали один одному мовчазні сигнали — вони чекали, коли Вести зроблять відповідний маневр. Приховувати те, що перший камінь забрано зі сховку, довго не вдасться. Вони мають бути готовими. Однак, словесні перепалки вони все ще могли влаштувати.

Кілька разів по дорозі сюди вони зупинялися біля струмків напоїти коней. Індгарт з Антаїром в цей час тренувались, а Арніка вчила нові закляття з книги, яку їй дозволив узяти Зареус. До магістрату бойовій елементалістиці майже не вчили, а чари мали б згодитися раз їх опонентами у самогубній місії були вампіри.

— Бери, тільки й слова з вуст, що це я тобі дав, — перед самим від’їздом з Академії, Зареус знайшов Арніку в стайні, де вона лаштувала Ромашку, й простягнув їй щось невелике, замотане в тканину.

Арніка взяла пакунок двома руками й розгорнула. Перед нею виблискувала тисненими літерами «Бойова елементалістика води». Лімітоване видання, куди було вписано навіть заборонені чари.

— Я подумав, що в тебе від неї буде користі більше, ніж на полиці в Заборонених, — Зареус криво всміхнувся й почесав потилицю. — Тільки ти поверни її, а то Самір мені голову зірве. Та й сама вертайся, — похапцем добавив юнак.

— Дякую, — Арніка всміхнулась й заховала книгу в на стегновій сумці.

— Бережи себе, — бібліотекар коротко обійняв її за плечі й зник за дверима, не озираючись.

Одного разу, після стоянкового тренування Антаїр навіть похвалив техніку Індгарта. Арніці було цікаво: на скільки їх вистачить, та, сидячи за брудним розсохлим столом, вони активно обговорювали переваги й недоліки конструкції гворду у бою з вампірами.

— Лезо здатне не просто вирвати, а розірвати серце! Це важливо в боротьбі проти вас, — гнув своє Індгарт. Йому подобалась ідея розсувного леза в зброї. Ще кругові на восьмому він розповідав Арніці, що знав майстра, який викував першого. Тоді він хотів поставити їх на промислове виробництво. Здавалося, з того часу нічого не змінилося.

— А ще воно здатне застрягнути в ребрах або пробити тіло наскрізь й ти залишишся без меча, — заперечував Антаїр. Перед вампіром стояла тарілка з напівсирою вирізкою, за волокнами в якій можна було прослідкувати вид насильницької смерті тварини.

— Тому я завжди маю при собі ножі, — Індгарт поплескав себе по передпліччях.

— А ще кинджали, голки, шипи, мотузки, — Антаїр почав перераховувати вміст Індгартових карманів, згинаючи пальці.

Арніка ледь стримала сміх. «Він що, все це кидав в Антаїра, чи вампір просто нишпорив в його карманах?»

З боку їх розмова більше починала скидатися на перепалку. Та краще так, ніж постійні спроби принизити один одного. Так вони хоч на виду. Галасливих простіше помітити, ніж мовчазних. Та якщо мовчазний надто тихий він викликає підозри. Вони ж бо двоє здавались на захоплених підлітків у розхристаних сорочках й брудних під пилу й кінного поту штанях. Антаїр залишив камзол в сумках на Гнідому, аби не страхати місцевих вампірською формою. Кровопивць тут, як і в багатьох містах і селах простолюдів, не любили.