Розділ 4. Прощання

Будинок ніяк не змінився. Все та ж грубо збита цегляна коробка з безліччю вузеньких вікон, ставні на яких уже давно сточила шашіль. Лише де-не-де вітер колихав поодинокі трухляві дошки, насвистував знайому мелодію крізь кострубаті щілини, й привітно майоріли розкриті фіранки, переливаючись сріблом ниток.

— Ти маєш бути обережною, онучко, — говорила бабуся до дівчинки, заплітаючи русяве волосся в тугу косичку.

Вона була ще не зовсім сива. Тільки обличчя викривили зморшки. У дівчинці впізнавалися знайомі риси. Розпатлане навіть у косах волосся, широкий ніс і вкриті родимками ключиці. Арніці тоді тільки-но стукнуло сім і вона мала направлятися в Академію.

— Чарівний світ не такий безпечний, як стіни нашого інтернату, — жінка лагідно тріпала Арніковину маленьку копію по волоссю й заправила край чубчику їй за вухо. Той за літо відріс, але стригти дівчинка не далася. — Коли книга покаже хвакультета, постарайся відлєшувати(1) собі хвайних друзів, они зоміють помогти у тяжкому. Колись це порятує тобі життя, доцю.

Бабця як у воду гляділа. Арніка могла перед богами заприсягнутися.

Після того, як в п’ятирічному віці в ній прокинулась магія, Тетяна похмурніла й кидала дивні, часто сумні, погляди. Так, ніби знала більше, ніж могла розповісти, й точно більше, ніж воліла б знати.

— Не турбуйтеся, бабуню, все буде добре, — заспокоювала бабцю маленька Арніка.

— Хоть би, доцю, хоть би.

Жінка старалась не дивитись дівчинці в очі. Вона завжди так робила, коли хотіла утаїти щось.

— Щось не так? — дівчинка схилила голову на бік й оперлась об стару грушу. В дитинстві Арніка часто збивала коліна, намагаючись видертись на верхівку. І як тільки умудрилась не звернути шию?

— Ні, — тепла долоня торкнулась її щоки. — Що ти. Переймається твоя стара. Ті всьо сім літ, а уж з дому іти, — голос її ледь помітно тремтів. А малою Арніка цього й не помічала.

— Ба, всі йдуть в Академію в сім, — заперечила дівчинка, вдивляючись зеленими очима в глибину старших сірих. — От і я. Сама ж казала, що пора давно. Ти і так нічого про сили не розповідаєш!

— Ох, Ніко, горе моє, — бабця видихнула й відступила на крок. — Не в сім. Далебі не всі йдуть в Акдемію в сім. Розумієш, — бабка присіла навпочіпки й дивилась на Арніку знизу вгору, — сила будиться різно. У когось як у тя, в п’ять, хтось ма їх від малого і бідні батьки ді. А хтось і в сорок може магом стати. Усьо залежить від путенціалю.

— В Академії не вчитимуть аби-кого лиш тому, що сила маме проснуться кругів у трийцять, — продовжувала бабця, не зводячи з дівчинки тяжкого погляду сірих очей-блюдець. — Магів і так мао, а учіння в Акдемії для пустого чи ще не увійшлого в силу губно. Конклав не моє так ризкувати.

Маленька Арніка невдоволено хмикнула й схрестила руки на грудях:

— Ти ж не відьма, звідки ти це знаєш?

— Життя й не таке змусить знати, онуцю, — на круглому лиці молоком тріщин в стінах Будинку розлилась печаль. — Уж має своу ціну. Абсолютно уж.

Вона якось сумно змовкла, а Арніка була тоді ще надто малою й збудженою, щоб це помітити.

— А як я попаду на свій факультет? Хтось уже це знає?

Тетяна кліпнула. Певне, Арніковина мала копія збила її з думки. Дівчина пам’ятала, як часто бабця закривалась у своїй спальні, коли Арніка була малою, й годинами не виходила звідти. Ніби старші діти не чули її придушених схлипів.

— Це уж давним-давно написано у лібрі хвакультета.

Арніка подивилась на неї як на дурну: як в книзі може бути написано про когось, якщо ніхто з незнайомців з нею майже не спілкувався. А ті хто спілкувався, навряд чи були писемні.

— Коли у мага будиться сила, хвакультетська лібра Акдемії малює помітку. За нею вас і ділять.

— Ти хочеш сказати, що вже всі давно знають хто я і нічого не змінити?

— Боронь боже, доню, — Тетяна засміялась, дивлячись на те, як у маленької Арніки роздуваються ніздрі й червоніє обличчя. — Ти мо поміняти хвакульета. В лібрі лиш природні схильності, вибравши які маг моє добити високих верхів.

— Дурня якась, — дівчинка мотнула головою й чубчик впав їй на очі.

Арніка досі вважала це дурнею: долю людини, хоч і можна передректи, Жанна навіть учила як, але будь-які найменші дії й факти можуть змінити все кардинально. “Все на все впливає, Ніко, — говорила професорка. — І далебі не завжди так, як нам того хочеться”. Тому то Арніка й не надто вірила в усілякі пророцтва, вважаючи їх дурною тратою чорнил. А тепер вона мала сама пхатися світ за очі, щоб…Щоб що? Виконати призначення? Показати, що більшість пророцтв — дурня повна? Щоб не вмерти через те, що хтось з її предків мав дурість принести клятву? Що?

Раптом повіяв вітер. Він різко смикнув Арніку за край дорожньої мантії. Бабка повернула голову. І як тільки хребці не зламались? Швидким кроком, не притаманним старому тілу, вона минула її маленьку копію, що застигла із відкритим ротом, ніби посеред розмови. Мить і жінка намотала русяву косу на кулак і притягнула за неї до себе, вчепившись артритними пальцями в плечі. Сірі очі блиснули червоним, губи скривились в злому оскалі.

— Ти в королівстві відьом, мала зраднице! Ти!

Обличчя її осипалось і все менше походило на миловидне пухке лице Тетяни. На місці круглих щік з’являлись кістляві вилиці, очі палали кривавим полум’ям, волосся потемніло й чорним вихором здійнялось догори.

— Тебе взагалі не мало бути на цім світі! Ти зрадиш тих, кому дароване твоє життя! Ти мала вмерти ще в утробі, Погибель Світу!

Пальці на плечах стиснулись сильніше. Нігті пробили шкіру — побігли теплі струмочки. Істота, в якій більше неможливо було впізнати сильну й вперту жінку, власницю магічного сиротинцю, кричала в лице прокльони.

— Вмри, нечиста! Твоє народження — помилка! Гріх! Окупити який не зможе навіть кров!

Чорні кігті сильніше вгрузли в м’ясо, коли вона схилилась й роззявила рота. З гнилих зубів капала трупна отрута. В ніс ударив жахливий сморід. Істота впилась дівчинці в шию.