Розділ 3. Лист

Сказати, що голова Академії не в гуморі рівносильно ствердженню, що як надворі йде дощ земля вип’є вологу й трави будуть рости краще. Коли двері за Арнікою й Індгартом зачинилися, відрізавши їх від тиші академських коридорів, ректор Самір стояв біля вікна, заклавши руки за спину. Його довга сива коса практично зливалась з срібним кольором мантії верховного мага Сермізу.

Останній раз в цьому кабінеті Арніка була кілька кругів тому, коли на заняттях зі старшими спромоглась трансформувати студента в рідину. Юнака з противним голосом і величезною бородавкою на пів носа тоді змогли розчарувати лише на третій день. Бідолаха схуд на третину й почав заїкатися. Правда, після досвід в неї не вийшло повторити навіть з жабами, яких вона вкрала в своєї сусідки-некромантки Ніни, що часто ловила їх для дослідів та практичних.

З того часу кабінет майже не змінився, хіба може стало більше книжок та пилу. Все та ж зелена софа з драконової шкіри в центрі, масивний дубовий стіл все так же завалений стосами паперів. Частина з них небезпечно схилилась над шкірою сніжного барсу, просланою замість килимку для ніг. А вільний простір повний рідкісними артефактами й старезними фоліантами. Не кабінет, а мрія крадія скарбів.

Індгарт штурхнув Арніку ліктем і кивнув в сторону книжкових шаф. На обличчі в нього вже визрівав темно-синій синяк. В голові прозвучав дзвінкий голос:

“Самір все ж дістав шляпу Мерліна”

Ректор — ще той мисливець за рідкостями. Ходили чутки, що його персональна колекція набагато перевершує колекцію самого короля Тиявіра Сермізського.

Арніка проігнорувала голос друга в голові. Всі думки були лише про те, щоб не відрахували. Індгарт принц і йому нічого боятись, максимум догану винесуть, та й ту не факт — ніхто не знає, що Ліс признає, як неповагу, а Арніка… Арніка — то зовсім інша справа. Її можуть і попросити.

Індгарт читав її думки. Вона відчувала це невеликим лоскотом в області висків. Він міг робити це непомітно, але зараз ніби показував: “Я поруч. Не бійся. Якось виліземо”. Індгарт звертався до свого дару лише коли хотів поговорити про щось при сторонніх. “Навіть у стін є вуха. А коли ведеш розмову не через рот, можна обійтись без зайвих смертей”, — говорив він.

— Індгарте, — Самір повернувся до них. На порізаному зморшками худорлявому обличчю читався докір. — Я ще розумію Арніка. Вона молода, недосвідчена, але ти! Ти — наступник престолу, — білі як сніг очі ректора проморожували дірку в сорочці Індгарта. Буквально. Блідо-зелена тканина спочатку посіріла, потім почала вкриватись льодом й пахнути вогким листям.

Індгарт стояв зціпивши зуби й мовчки дивився в обличчя ректору. Подібні дії з боку будь-кого іншого на Континенті одразу привели б його до власної смерті. Але Саміру, найсильнішому магу Колдовських земель було дозволено навіть більше. На третьому крузі навчання він покарав п’ятдесятидев’ятирічного Індгарта три тижні чистити картоплю на кухні Академії. За підрив котла з супом. Курині потрохи серв’єнтці відтирали від стін кілька обертів.

— Не думай, що я злюсь лише через те, що ви порушили правила Академії, хлопчику. До цього я вже звик, — тон ректора пом’якшав. Він перевів погляд на обличчя Індгарта. На рукаві ельфа красувався акуратний круглий отвір, краї якого були вкриті тонкою кригою, Арніка б могла просунути туди палець.

— Я злюсь виключно на те, що коли ви направились у “Джо”, жоден з вас не попіклувався про банальні шляхи відступу. І чому лишень тебе навчали в Школі, синку?

Індгарт тримав погляд. Арніка розсудливо мовчала. Самір, хоч і був найсильнішим магом й міг одним помахом руки зруйнувати місто величиною з Серміз, та, попри славу Кровавого Полководця часів Великої Війни, надмірної жорстокості не любив. Холоду його розуму могли позаздрити найбільш розсудливі стратеги королівства.

Ректор шумно видихнув й перевів погляд на Арніку.

— А ви, юна леді, я взагалі дивуюсь, як дожили до свідомого віку, — в крижаних блюдцях плескалось розчарування. Арніка потупила погляд.

— Вибачте, — ледь чутно видавила вона.

Вона відчувала себе як першокружниця, спіймана на дурощах. Хоча, чому як? Її й спіймали на дурощах. На дурощах із Нащадком Лісу. Все, як завжди, тільки круг інший. Тринадцятий.

— Пане Саміре, — всім своїм виглядом Інд демонстрував їх рівність, якщо навіть не власну перевагу. — Це все моя провина. Це була моя ідея. Я домовився з Сульфусом, але не врахував того, що під час Молодняку не лише перевертні максимально слабнуть, а й набувають максимальної сили діти ночі. Арніка, — він кинув швидкий погляд на дівчину й швидко підморгнув їй, — лише пішла у мене на поводу.

«Спасибі», — подумки прошепотіла вона.

Індгарт — наслідний принц ельфійського Триєдинства. Йому ніхто не посміє перечити. Її ж могли покарати або відрахувати з Академії. А якщо стане відомо, що вони не просто начитались дитячих казок про Ліча й вирішили перевірити їх правдивість, а брали книги з Забороненої секції на регулярній основі... було страшно навіть уявити, що зроблять із Зареусом. Простим звільненням це явно не закінчилось би.

— У ваших вибаченнях, молоді люди, сенсу немає, — Самір відійшов від вікна й оперся об стіл, нависаючи над ним. — Що зроблено, те зроблено. Головне — всі живі й відносно цілі, — він поглянув на синіючу губу Індгарта оточену чималою гематомою. З неї все ще сочилась кров. Арніку пересмикнуло від спогадів, які люб’язно підсунула підсвідомість.

— Індгарте, ти можеш бути вільний. А Арніці доведеться залишитись.

Усередині захололо. “Ну все, дострибалась. Треба було менше прогулювати й дурню творити”.

— Пане… — почав було Індгарт, але ректор зупинив його одним жестом.

— Нічого страшного, — Самір вигнув тонкі білі губи в скупій посмішці, — просто розмова. Не переживай, ніхто твою подругу не з’їсть.

В Академії добре знали про їх з Індгартом дружбу. Раніше навіть ходили чутки про “грішний зв’язок” і відлучення принца Лісу від корони. Але потім знайшли пліткаря. Ніч була тиха, Індгарт трішки розважився. Після плітки миттю стихли.