Глава 50

L

Другого дня пополудні до Євгенія прибіг Мотьо Парнас і, кладучи перед ним на столі п’ятку, мовив якось несміло:

– Перепрошаю пана меценаса...

– А вам що, пане Парнас?

– Звертаю пану завдаток.

– Завдаток?..

– Ну, адже пан меценас дали мені завдаток на винайм...

– Ну, так що ж з того?

– Звертаю пану завдаток. Не можу пану винаймити.

– А то чому? Чи вам ціна занизька?

– Е, що ціна! Чи я з паном меценасом торгувався за ціну? Що пан дали, то я взяв.

– Ну, так чого ж не стало?

– Знають пан... боюся... знають пан, то деревляна шопа... там буде багато народу... з люльками, цигарами... не дай Боже нещастя...

– Але ж, пане Парнас! З люлькою ані з цигаром нікого не пустимо.

– А все-таки я боюся. Знають пан, то стара халабуда... Ану ж завалиться...

Євгеній зареготався.

– Ну, а може, ще земля не витримає та затрясеться, що?

– Бодай пан здорові жартували! Ну, ну! Але я прошу взяти назад завдаток. Бігме, не можу винаняти!

– Не можете? Чому?

– Що я пану буду говорити, – мовив жид, моргнувши хитро. – Пан і без того знають.

– Староста заказав?

– Я того не говорю.

– Але не перечите. Ну, а якби ви не послухали заказу?

– Ах, пане меценасе! Як же я можу? Адже я бідний чоловік. Пан староста і пан комісар можуть мене знищити. Дуже мені жаль, що не можу пану меценасові служити, але, бігме, не можу – бігме, не можу!

Євгеній узяв свій завдаток і, попрощавшися з Парнасом, пішов у місто шукати іншого локалю на відбуття віча. Він мав таке чуття, як чоловік, що в пітьмі натрафить на стіну і не знає, де й як її перелізти або обійти.

Переходячи попри Вагманів дім, Євгеній побачив здалека, як перед звісною йому хвірткою стояла бричка, запряжена парою шпаків, а в хвіртці стояв Вагман, раз у раз кланяючися графові Кшивотульському, що про щось ласкаво толкував із ним. Та поки Євгеній наблизився, граф щиро стиснув руку Вагмана, сів на свою бричку і за хвилю щез, лишаючи за собою легеньку куряву змерзлого снігу.

– Здорові, пане Вагман! – мовив Євгеній, порівнявшися з Вагманом. – А я й не знав, що пан граф також ваш кундсман.

– Знають пан, лихвар і ксьондз заглядають найліпше в людські душі. Обом люди говорять таке, чого не скажуть нікому іншому.

– Але графа Кшивотульського всі вважають грошовитим.

– Що ж, вільно людям уважати його, яким хочуть. Куди пан меценас ідуть?

– Знаєте, пане Вагман, клопіт маю.

– Ну, який клопіт? – зацікавився Вагман.

Євгеній розповів йому свою розмову з Парнасом і згадав про свій намір – шукати іншого локалю на віче.

– Гм, шкода вашої праці, пане, – мовив Вагман. – Коли пан староста схоче, то кождий інший жид зробить вам те саме: завдаток візьме, а потім зверне. Навіть у остатній хвилі зверне.

– Що ж його робити? Хіба йти на передмістя і замовити яку стодолу у передміщанина?

– Трудно буде. Ще стодоли повні соломи, не пообмолочували.

– Може, де найду, – мовив Євгеній, не тратячи надії, і пустився шукати фіакра, щоб їхати на передмістя. Вагман ішов обік нього і мовчав хвилю, очевидно, перебираючи щось у своїх думках. Нарешті зупинився.

– Ні, пане меценасе! Я вам щось пораджу.

– Ну що таке?

– Лишіть ви мені сю справу. Я вам ще сьогодні, а найдалі завтра подам відомість. А властиво... ну, та вже побачимо. А коли би з мойого плану нічого не вийшло, то ще завтра маєте час шукати шопи на передмісті.

– Завтра остатній день. Адже про новий локаль знов треба завідомити староство. Ну, а що ж ви думаєте зробити?

– Що се пана обходить? Я маю свій план. Най пан меценас ідуть додому і чекають. Маю надію, що все буде добре.

Євгеній не допитувався далі і пішов додому, а Вагман подався до помешкання пана бурмістра.

– А, пан Вагман! Рідкий гість! Прошу, сідайте! – мовив бурмістр, приймаючи Вагмана в своїм кабінеті. Вони були товариші ще з дитинячих літ, але пізніше їх дороги розійшлися, і хоч жили в однім місті, вони здибалися рідко, тим більше, що належали навіть яко жиди до різних таборів: бурмістр, цивілізований жид, держався партії т[ак] зв[аних] німецьких жидів, між якими було декілька таких, що так, як і бурмістр, грали ролю польських патріотів, – а Вагман належав до жидів-старовірів, хуситів. Та проте бурмістр занадто добре знав Вагмана, а особливо його грошову силу, щоб мав дивитися на нього ворожо або з презирством, а Вагман зі свого боку був певний, що німецька одежа і польський патріотизм не вистудили у бурмістра жидівського серця.

– Чим можу вам служити, пане Вагман? – мовив бурмістр, коли Вагман сів, а він заняв місце напротив нього. – Що вас приводить до мене?

– Маленький ґешефтик.

– Дай Боже, щоб він був добрий! – з усміхом мовив бурмістр, мимоволі якось впадаючи в тон жидівської розмови.

– Знають пан бурмістр: для багача нема злого ґешефту, а для бідного нема доброго ґешефту. А я приходжу з дуже бідним ґешефтом.

– Ну, жартуйте!

– То би багато говорити. То запутана історія. Так збоку подивитися, то дурниця – тьфу! А придивившись ближче, то вона сягає дуже глибоко. То мозок чоловікові сохне, коли вдуматися. Чули пан бурмістр, що там у Росії роблять? Як там на жидів кидаються? Ай, ай, страшно подумати!

Се було якраз в часі перших антижидівських розрухів на Україні*, розрухів, які серед галицьких жидів зробили були величезне вражіння.

– Ай, ай! – повторяв Вагман, хапаючися за пейси. – Жінок, дітей, старців, хорих викидають на мороз, майже голих, голодних! А що маєтків понищено, порабовано!

– Що ж ми на се порадимо, пане Вагман, – холодно мовив бурмістр. – Знаєте самі: що ми могли, то робили. Складки складали...

– Пане, я не про складки! Що там складки! Вони можуть надгородити хоч почасти понесену шкоду. Але того, що люди терплять і терпіли, того страху, голоду, побоїв і невигід, того ніякі складки не надгородять.