Глава 32

XXXII

Термін у Гумниськах був назначений на дев’яту рано, тож Євгенію треба було виїхати з Бабинець дуже вчасно, щоб поспіти на сю годину. І справді, він виїхав, не бачившися рано з о. Зваричем, і велів Беркові поганяти не гаючись. Але насеред села мусив зупинитися. Коло криниці ждала на нього купка селян. Вони здалека поклонились йому і, держачи шапки в руках, наблизилися до брички.

– Здорові були! – привітав їх Євгеній. – А що, панове?

– Та ми хотіли би з паном побалакати, – мовив один із селян.

– Коли ж бо у мене часу мало. Спішуся на термін до Гумниськ.

– Ще пан стануть на час. А ми би дуже просили...

Євгеній велів Беркові зупинити коней. Селяни обступили бричку.

– Поперед усього прошу шапки на голови!

– Та вже най пан вибачають, – мовили селяни, беручи шапки під пахи. – Ми й так постоїмо.

– Ні, так я з вами й говорити не хочу.

Вони нерадо понадівали шапки.

– Ну, що ж там у вас?

– Та ми би хотіли порадитись...

– Перепрошаю... Ви, бачиться, були вчора у о. Зварича разом з тими, – мовив Євгеній до одного з селян, пізнавши його. Інші всі були незвісні йому.

– А так, – мовив той.

– Чому ж ви вчора не говорили те, про що хочете говорити тепер?

– Та... при єгомостеві ніяково. Єгомость не люблять... гніваються, коли хто говорить не до річі.

– Ну, що ж таке не до річі ви хочете сказати мені?

– Та ми би хотіли питати... Пан, певно, читають казети... Чи то правда, що навесну має бути велика війна?

– Війна? А відки ж мені се знати? Може, буде, а може, й ні.

– Ага, чуєте, куме, – моргали селяни один на одного, – може, й буде... Чуєте, що пан кажуть?

– Але чим же се таке цікаве для вас?

– Як-то? Для нас? Адже для нас цікавіше, ніж для кого. Коли війна, то кого женуть найбільше на війну? Хлопських дітей.

– Ну, то правда, – мовив Євгеній. – Але се ще не таке певне, чи буде війна. Певніше те, що не буде.

– Е, пан так тілько кажуть, аби нас не лякати, – недовірливо мовив один селянин.

Євгеній усміхнувся.

– Виджу, що вже без мене хтось порядно налякав вас.

– То пан кажуть, що в казетах іще нема певності про війну?

– Але ж то у газетах зовсім нічого ні про яку війну не говорять.

– А може, пан не читали тих найстарших казетів... тих цісарських... що від самого цісаря до всіх губернаторів і до всіх старостів ідуть? – закинув один селянин.

Євгеній чимраз ширше витріщував очі.

– Що вам, люди? Про які се газети ви говорите? Таких газет зовсім нема. Від цісаря до старостів жадні газети не йдуть.

– Е, пан жартують. Нам казали, що йдуть і що в них написано виразно, що навесну буде велика війна між нашим цісарем і москалем. Але між нарід сеї відомості не пускають, щоби нарід не полошився.

– Не слухайте сього, люди! Хто се вам наговорив?

– Та вже хто наговорив, то наговорив. Ми тілько хотіли знати...

– Як же ж ви будете знати, коли не вірите! – мовив Євгеній з досадою в голосі.

– Ей, пане! – гірко промовив селянин. – Вам то дурниці, а нам... Нашим дітям... Адже то війна, то не жарти.

– Але ж ні про яку війну нічого не відомо.

– Не відомо, кажете. А отже бранка буде.

– Бранка? Ну, певно, бранка буде, як кождого року. Та хіба се така страшна річ?

– Як кождого року? Е, ні, пане. То не така бранка. То перед війною бранка, така, що лише кривого та сліпого пустять.

– Та хто се наговорив вам? Люди, хрестіться!

– Та ми власне про се хотіли пана спитати.

– Про що?

– Та про тоту бранку.

– Кажу вам: бранка буде така, як кождого року.

– А рекрутів зараз поженуть до огню?

– До якого огню?

– Ну, пане. Видно, що ви тої річі не знаєте, – мовив один селянин.

– А я виджу, що з вами нема що говорити, – мовив Євгеній. – Гоніть, Берку!

Але поки Берко рушив з місця, один селянин скочив у бричку.

– Вибачайте, пане, – мовив він. – Їдьте, Берку! Я потому за селом злізу.

Бричка рушила. Селянин сів обік Євгенія.

– Ну, скажіть мені, будьте ласкаві, – обернувся до нього Євгеній, – що се за дурниці натуркав вам хтось у голову?

– Та я би пану сказав, але бачите, – і він моргнув на Берка, що, обернений до них плечима, поганяв коні.

– Та говоріть, говоріть! Бричка туркоче, то він не зрозуміє.

Селянин, присунувшися до нього ближче, почав оповідати.

– Та от так. Знають пан пана Шнадельського?

– З лиця не знаю, а так дещо чував.

– То правда, що то великий пан?

– Не знаю, чи великий на зріст.

– Ні, я не про зріст. Але так, учений пан, великий адукат?

– Здається, що не дуже.

– Не дуже? Ой, дуже. Кажуть, що був у суді, а як пізнав там усі порядки, то поїхав до Відня до самого цісаря і сказав так: "Найясніший монархо! В Галіції суди дуже несправедливі, простому народові велика кривда дієся". То найясніший монарха позволив йому виступити з суду, і зробитися адукатом, і боронити простий нарід.

– Хто вам се сказав? – з зачудуванням спитав Євгеній.

– Та так скрізь по селах говорять.

– Бо я інакше чув, – мовив Євгеній. – Я чув, що пан Шнадельський був у суді, покрав там щось, і його нагнали. А адвокатом він не є і не має права бути.

Селянин похитав головою при тій мові, – очевидно, не вірив їй.

– Е, то, може, пан не про сего Шнадельського чули. Бо сей – то дуже великий пан і вчений адукант.

– Я чув тілько про одного Шнадельського, – мовив Євгеній. – Ну, але коли конче хочете, щоб то був не той, то нехай вам буде й не той. Ну, і що ж він?

– Та був у нас у селі, в громадській канцелярії, і оголосив: навесні буде велика війна, а взимі незадовго буде велика бранка. Будуть брати всіх, хіба кривих та сліпих ні, а кого візьмуть, то зараз у мундур, до обрихтунку, а потім зараз до огню. А хто би хотів реклімуватися або й так увільнитися, то нехай удасться до него. Він один може то зробити. Правда, що то буде троха коштувати, але іншої ради нема.