Глава друга

— Що ти тут виглядаєш, Дарко? - спитала Наталка, що тільки-но спустилася з другого поверху. 

Кріпачка визирнула у вікно, куди дивилася приятелька. Тяжко зітхнула, побачивши Олексу, який лагодив поручні на ґанку. 

 — Дарино, зрозумій нарешті: не про тебе хлопець. - кароока кинула здивований погляд на покоївку, що порівнялася з нею. Дівчина завжди її жаліла, але останнім часом почала відмовляти від захоплення односельцем. Од чого раптом така зміна сталася? 

– Ну, чого ти так дивишся? Я ж правду кажу. Його батько бондарем був, у них завжди гроші водилися, хоч і багатіями не були. Він хоч і добрий, але з сиротою й босячкою не одружиться. А якщо й візьме собі таку, так його родина її загризе! 

— Ні, Наталко, не правда. - заперечила дівчина, відвернувши обличчя до вікна. - От, до прикладу, тітка Катерина, мати Олекси, завжди до мене добре ставилася. - кивнула сама собі, згадуючи доброту Катерини Павлівни, яка постійно пригощала її різними ласощами і ніколи не образила лихим словом. - Та й не скажу, щоб сестри його колись ворогували зі мною.  

— Ой, Дарко. - похитала головою темноволоса. - Дурна ти, розумієш? Дурна. 

Дарина тільки-но зібралася заперечити слова селянки, як зненацька подруга тицьнула пальцем у вікно: 

— Дивись-но! Хтось їде! - обидві вмить припали до вікна.

— Дійсно, їде... - сказала Одарка, побачивши чорну новеньку карету, що під'їжджала до маєтку. Подібну за розміром та обшивкою вона бачила тільки один раз  у губернаторського сина ще за часів, коли старий пан Буряченко був живий. Вона зацікавлено почала роздивлятися коштовний екіпаж, як раптом позаду них відчинилися двері. 

— Дівчата, ви чого тут стовбичите? Нам рук не вистачає! - крикнула Уляна, яка допомагала Варварі по кухні. Кріпачка крутилася наче бджілка від самого ранку, тому її дуже обурило їхнє неробство. 

— А-а, то ви Олексу поглядом чаруєте. - єхидно гмикнула вона. 

Уляна була дівкою трохи злої вдачі. Хитра і примхлива сіроока красуня не вирізнялася милосердям чи добротою, а ніби й навпаки: від інших кріпачок її відрізняло єхидство разом з гнилим нутром, що не могло всидіти всередині, а постійно лізло назовні, заплямовуючи світлі душі оточуючих. Але дівчина не надто тим переймалася. Грубила дівкам, тіткам й бабам, а чоловіками крутила, як сама хотіла. Була трохи падкою на їхню увагу, але на першого ліпшого не кидалася – обирала найуспішніших.

— Дарма, Дарко, стараєшся, ночі він все одно не з тобою... - дівчина не встигла закінчити свою уїдливу промову, як Наталка різко перебила її:

— Уляно, ти краще глянь сюди! - узяла темноволосу за руку і потягла до себе. - Дивись: панич приїхав! 

Уляна зацікавлено підійшла до вікна і їй раптом перехопило подих. Здалося, що час навколо неї застиг. Вона побачила настільки гарного пана, що їй подумалося, ніби усі, кого вона знала до цього, були нікчемною карикатурою справжнього чоловіка. І такої думки була не тільки вона, а ще й сотні інших жінок, яким хоча б раз у житті випала нагода наживо побачити Богуслава Андрійовича Левковського. Хлопець, навіть уже чоловік, був високим, плечистим, а його очі були такого ефемерно блакитного кольору, ніби сяяння зірок відбивалося у денному морі. Волосся було чорним настільки, що й ніч на його тлі не здавалася темною, а брови, такі ж чорні, наче двоє птахів, що летіли десь вдалині. Так, цей чоловік був безумовно гарним. 

Кріпачка тяжко зітхнула, приклала руку до серця у спробі заспокоїти скажений стукіт. Її очі зачаровано дивилися на пана. Їй подобалося багато хлопців, декількох вона навіть могла назвати б дуже вродливими, наприклад, Олексу чи Юхима Коваленко з сусіднього села, та навіть пана Андрія Богдановича, але Богуслав... Він був не таким. Був не земним, а наче впав звідкись з неба. Помилково опинився тут серед тисячів посередніх створінь, невдалих копій його – справжнього чоловіка...

 ♜

Богуслав дивився у вікно, милуючись краєвидами рідної землі. Як же він сумував за цими зеленими ланами, за жовтими полями, усіяними червоними маками, за великим вишневими садками. Він скучив за співом солов'я, за легким вітерцем, за блакиттю такого рідного неба. Небо. Йому здавалося, що він не бачив такого ніде, що тільки на його Батьківщині небеса мали такий насичений колір, і тільки в його Україні хмари були настільки білими, наче райськими пір'їнами, а не сірими й похмурими мішками, як в інших країнах. 

Молодий пан страшенно змучився дорогою. Він їхав уже два з половиною тижні, але ніяк не міг дістатися дому. Йому здавалося, ніби хтось глумився з нього, навмисне уповільнючи час. І навіть зараз, коли новий маєток родини Богуслава виднівся вже не в далині, а був зовсім поряд, він думав, що вони їхатимуть вічність. Але на щастя такого не сталося.

Тільки-но вони завернули за ріг, як шляхтич побачив дім зовсім близько. Хоч будівля і була всього два поверхи вгору, це не робило її менш солідною. Посеред переднього двору розташувався величезний круглий фонтан, з лівого боку від нього розкинувся пишний сад, а клумби з різноманітними квітами прикрашали кожне узбіччя. Та що там ті квіти на узбіччях, тут навіть стежки були гарними! Кожна доріжка була акуратно викладена міцним камінням, ніде не було жодної хиби. А газон? Бачили б люди той газон! Він був не просто зеленим, а малахітовим. Але визначальним у цьому, безумовно прекрасному краєвиді, був маєток. Кожна лінія, кожна колона, кожне віконечко було виконано так тонко, так майстерно, що можно було порівняти це з витвором мистецтва. Але найбільше приваблювали статуї. Дві голови левів, що виступали з середини колони з обох боків від головного входу. Батько Богуслава, Андрій, найняв учня самого Валлєна Деламота, щоб той зробив ці статуї, і він не помилилася з вибором архітектора. Панич часто бачив такі скульптури, одну з них він помітив, коли їздив до Венеції й вона йому запам'яталася надовго, але ці його вразили сильніше. Вразили і налякали. Леви часто символізують силу і владу, і він навіть не мав сумнівів, що зробити такі скульптури було ідеєю батька.