Перехожі в артеріях міста

     Червоні вогники вишикувались у два ряди. Пасажири набитого під зав’язку автобусу погойдуються на сидіннях, наче на хвилях, старанно зображуючи, ніби не помічають одне одного. З навушників струмує білий шум. Місто пропливає повз розмитим набором вітрин та автобусних зупинок, пішоходи скитаються по вулицям – хтось іде на роботу, з роботи, хтось несе пакети з магазину, хтось когось чекає, видивляючись знайоме обличчя у натовпі. Одного зачекалася вдома родина, іншого – порожня квартира. Хтось поспішає встигнути до початку улюбленого шоу, або скоріше всістися за комп’ютер, інші допізна блукають вулицями, що повільно порожніють, не йдучи нікуди, але звідки – подалі від дому, боячись залишитися на самоті в чотирьох стінах наодинці з власними думками. А цю пані у строкатому капелюшку, напевне, вдома чекають четверо кішок – а може вона наносить грим, надягає перуку, і, обтягнувшись тісно чорним латексом, фліртує з незнайомцями у відеочаті, уявляючи себе зовсім іншою людиною. 

     Люди-клітини рухаються вулицями-венами, змушуючи серце міста битися. Сутінки все трансформують – знайомі предмети набувають нових відтінків, вкриваються напівтінню, думки починають звучати у трохи інакшій тональності, загострюються відчуття. Вітер затихає, і гостріше, ніж в будь-яку іншу годину, відчувається липка волога тяжкість вечірнього повітря. Вона огортає, наче кокон, проникає у легені, давить, розпирає зсередини. У цей час так звабливо манять кондиціонерами прохолодні зали магазинів – проливаючи штучне біле світло крізь величезні вікна, вони привітно впускають змучених спекою подорожніх у свої обійми, приголублюють ніжною прохолодою, а потім, не мигнувши й оком, випльовують назад у липку спеку, й задвигають слідом двері, наче між вами нічого й не було. Жбурляють у самісінький гудячий рій людей, до чужого жару, до потоку людських доль, де краєм вуха чуєш, як хтось зізнається у коханні, а інші розлучаються навіки, в той час як якомусь перехожому по телефону диктують список покупок або підтверджують замовлення з онлайн-магазину. Оцей молодик у білій накрохмаленій сорочці купує вже третю пачку цигарок за день. З вигляду й не скажеш, що нещодавно його покинула наречена, а останній друг дитинства помер від передозу, й іпотеку за житло платити все складніше, і підвищення, заради якого пахав три роки, увели з-під носу. Він знає напам’ять 50 різновидів фарби, але не знає свого місця у цьому житті. І щоб не замислюватися про це надовго – щоразу, як подумки спливає ця тема, він запалює цигарку і рахує кожен гіркий вдих, зосереджено, наче баранців перед сном. Він не боїться раку легень, але його кидає у холодний піт від перспективи залишитися хоч на годину без цигарок – востаннє, коли це сталося, він настільки переситився своїми думками, просочився своїм же відчаєм, що приставив собі до горла ніж. І якби його не знудило від хвилювання, можливо, наступного ранку він би вже не вийшов на роботу. І через день. І ніколи більше до кінця всесвіту. Не для всіх рандеву із реальністю та внутрішніми демонами проходить без жертв. 

     Темрява згущується, а рій на тротуарах все продовжує гудіти й метушитися, окутаний світлом вітрин та неонових вивісок. У вікнах будинків починає боязко запалюватись світло. Хтось повечеряє в родинному колі і знову всядеться перед телевізором, з кожним днем все більше вростаючи в диван і все більше нагадуючи його за активністю. Хтось свариться через пересолене рагу. А у цей час по сусідству хтось приймає рішення покінчити з життям, поки десь на іншому поверсі двоє намагаються зачати нове. 

      Стукіт трамвайних коліс по коліям. Хто ця дівчина, що притиснулася головою до вікна? Вчиться на лікаря, або давно закинула університет і працює офіціанткою в місцевій піцерії, щоб прогодувати молодшого брата, бо крім неї більше нема кому? А може, вона єдина дочка у заможній родині, і втекла від батьків через нав’язані нескінченні походи до психотерапевта, який змушує її відчувати себе хворою, безпомічною і залежною від своєї владної родини, без якої вона ні на що не здатна? 

     Об землю розбиваються перші краплини літнього дощу. Малюють візерунки на асфальті, на кшталт тих, що залишаються після удару блискавки,  звивисті, розгалужені, але ще декілька секунд – і все зливається в суцільну пляму з запахом озону. Маленьку калюжку розтоптує старий черевик. Цей перехожий сьогодні отримав підвищення, і мав би перебувати в ейфорії – він відчуває, що повинен, що так було б правильно, так заведено – і йому якось ніяково з того, що не відчуває від підвищення жодних емоцій. Відчуває себе бракованим. Краще б валявся на складі серед таких же недобудованих особистостей, незавершених проектів, і ніхто б від нього нічого не вимагав. Він не боїться відповідальності, йому просто все одно. Це всього на всього робота. Але, вочевидь, не та, де він міг би реалізувати себе. У нього тепер нова посада, але він сяде у ту ж саму електричку, вийде на тій же станції, відчинить ту саму квартиру й ляже спати у те саме ліжко. І в ньому ж прокинеться. Тією ж людиною. Не всі зміни у житті вимірюються роботою.

       Білий шум все так само ж струмує у вуха. Висипається тисячами піщинок, проникає в кров і тече до повік, змушуючи їх стулятися. Краще рахувати нескінченні піщинки, ніж власні думки. Краще не чесати коліно більше або менше трьох скребків поспіль, інакше твій сусід знизу вдавиться пластівцями на сніданок і помре безглуздою смертю. Виходити ще нескоро. Швидкісна траса між містами, ланцюг автівок, зв’язаний загальним напрямком руху. Ззаду проривається сліпуче біле світло й дикий скрегіт, масивна тінь швидко наближається до автобуса – це велика фура? Що це?..