Подруга. (фінал першого акту)

 Праворуч від мене сиділа дівчина, я випадково глянув на неї, а вона на мене. Кохання тут не було тільки інтерес і надія на те що не тільки я один зустрічаю новий рік. 
- Привіт, - невпевнено сказав я. 
- Що? - перепитала вона в мене, скоріш за все не почула. 
- Я кажу: привіт! 
- А... Привіт. - дивна ситуація, але я не втрачав надії та намагався продовжити розсову, можливо далі все буде куди краще. 
- Ти теж сама зустрічаєш? 
- З чого ти взяв? 
Я підсів ближче, - бо ти сидиш на цій лаві сама, як і я, якщо подивитись на інші лави то вони взагалі пусті, тому можна зробити висновки: що ти одна, як і я. 
- Тоді так, ти правий. 
- Чому так, можливо є якась причина? 
- Та... Я... - їй було вдале казати про це, але мені було надто цікаво. Тому я вирішив розповісти чому я сам. 
- Ось я сам бо всі мої друзі: зникли або переїхати чи пішли куди подалі, то я їх так послав, при дамі не використовую такий лексикон. 
- Це дуже вихована, напевно. 
- Я теж в цьому не дуже впнневний, можете вважати що я вас поважаю. - після цих слів вона опустила голову. - Чому ви така сумна, що сталось? 
Вона зібрала всі сили які були в її організмі та нарешті сказала: - я зрадила своєму чоловіку. 
Ця чистасердечна правда вразила мене, невже воно так взагалі буває, тоді виходить що вона не любила його? 
- А ти його любила? Я про твого чоловіка якому ти зрадила... Та і того теж. 
- Обох. 
- Як це? 
- Я думала зустрічатись з двома, але потім ось все столось і тепер я сама. Ти віриш в новорічне диво?

- Я? ні, його не існує. Знаєш, в мене колись була дівчина вона робила великий акцент на тому що після того як мене вигнали з партії. - вона обережно перебила мене. 
- Ти політик? 
- Я люблю казати що я художник який не малює, тільки тут про політику, а так ось... Вона постійно пхала мене кудись, то на секцію молодих літераторів в Манчестері, то гончарство і ще щось. Мені нічого з того не подобалось, коли мене вигнали, мені здалось що все життя закінчилось. 
- В мене ніколи не було роботи. 
- Серйозно, ти ні дня не працювала? 
- Так. 
- Як-би я був дуже багатим, то я хотів би запропонувати працювати в мене покоївкою, але я не маю таких статків. 
Вона почала тихо сміятись з моїх слів. 
- Я не бачу тут нічого смішного, я кажу правду, ви грана дівчина, тому... - мені було не зручно робити такі компліменти, особливо незнайомі дівчині, котра зрадила двом чоловікам. 
- Це звучить доволі смішно, тому й сміюсь, вибачте. 
- За що ти вибачилась? 
- Перебила твою думку. 
- Ох... Та вона вже була завершена. - розмова ні про що, ні за що. До нового року залишалось двадцять хвилин. 
- Знаєте, я вдячна що ви звернули на мене увагу. 
- Про що ви? 
Вона витерли сльозинку з очей. Та продовжила. 
- Я про те що звернули на мене увагу, заговорили зі мною, зробили мені той комплімент... - вона почала плакати. - мені здається що тепер з такою славою ніхто не буде зі мною говорити. 
- Чого ви шановна, спокійніше. - я обійняв її за плечі, дуже давно я такого не робив, тільки в дитинстві. 
- Мені завжди бракувало уваги, тому й завела коханця. - її вчинок можна зрозуміти, але все ж це погана справа, надто. Вона розбила два серця. Такого я б не витримав, якщо дуже сильно кохав людину. 
- Спокійно - спокійно, чому ти так впевнена що в тебе більше нічого немає? 
- Бо поселення мале і мені здається що всі дуже скоро дізнаються і... - вона продовжує спускати з себе сльози, трагедія яка сталось з нею трапляється раз на рік. - всі будуть дивитись на мене як на куртизанку. 
- Чому ти в цьому так впевнена? 
- Бо таке вже було, я сміялась з усіма над нею, а потім вона переїхала до Польщі яа в мене немає грошей. 
Саме в цей момент я відчув що мені хочеться дати їй щось, якщо не помешкання в Іспанії, то так надію. Традиційні цінності перевершили суворий лібералізм. 
- Послухай, тільки спокійно, добре? 
- Так, добре... - вона продовжувала прибрати "росу" з очей. 
- Я скоро буду їхати назад до Манчестера, я можу забрати тебе з собою, там ти зможеш побудувати нове життя, я влаштую тебе на роботу, я знаю одного Ірландця в нього є бар і... Ти згодна? 
Вона була здивована, незнайома людина пропонує їй друге життя. 
- Так, звісно! А коли відходимо?
- Напевно через тиждень, але я можу змінити все й поїдемо завтра? 
- Так я згодна, як можна швидше звідси! 
Я дістав кишеньковий годинник, знов перевірив час, до нового року п'ять хвилин. 
- Ти знала що до нового року зовсім трохи? 
- Скільки? - з цікавістю запитала вона, на її обличчі почали грати барви, вона відчула себе знов живою, роса, яка була на її очах впиталась в землю, після чого поросли барви. 
- П'ять хвилин, зовсім трохи. 
- Дивись туди, - вона показала пальцем на ліс з якого я вийшов.  Ця білявка в білому пальто та родинкою на носі здавалась мені головною людиною мого життя, її маленькі долоні стискали мою руку. 
- А що зараз буде? 
- Там, остання ніч цього року, а ще салют. 
- Як романтично сказано, - після моєї фрази на її устах з'явилась посмішка, вона поклала голову мені на плече. Ми чекали салюту. 
Ось і цей момент: пару стрімких зарядів полетіли вгору утворив червоно силі візерунок. Один снаряд випадково полетів в інший бік, невже в воду? 
- Красиво, напевно це перший салют який я бачив за десять років. 
- Ти не любиш на них дивитись? 
- Ні, просто не було нагоди, я рідко таким займаюсь, знаєш в самоті це не дуже цікаво. Якби я в дитинстві переїхав до Варшави, то тоді кожен салют дивився, але на жаль я все життя прожив в Манчестері. 
- Чому саме Варшава? 
- Бо моя перша кохана переїхала туди з батьками, бо там їм дали ділянку і вони могли працювати там, я не дуже знаю всієї історії, що тому й не дуже кажу. 
- Добре, а як вона зараз? 
- Я не знаю, точно не знаю, взагалі. 
- А листування чи щось таке? Ти взагалі знаєш що це таке? - "звісно знаю" думав я про себе, прости проблема на багато глибша ніж вона це собі вигадує. 
- Звісно знаю, просто... Тобі не зрозуміти 
- Ну добре, як скажеш, - вона знов поклала свою голову мені на плече. - Ти знаєш, напевно треба мені зібрати речі, на завтра. 
- Так, ти права, а тоді пішли до тебе додому? 
- Ні, підемо до моїх батьків, там всі речі і за одно познакомлю вас. 
- Послухай, я не дуже хочу з ними знайомитись, чесно тобі скажу. 
- Ой, та пішли вже, новий рік настав, час щось робити. - вона встала та протянула мені руку. Я дав їй свою долоню, після чого вона підтягнула мене до себе. 
- Добре, пішли. 
Ми почали йти в протилежну сторону від лісу. Там були великі білі поля, покриті снігом, здавалось що тут ніхто ніколи не ходив. 
- Ти знав що не існує минуло та майбутнього? 
- Що ти верзеш? 
- Справді, все це спогади. 
- Майбутнє вже не можу бути спогадом, бо його ще немає.
Вона глянула на мене дуже нервовим поглядом, бо я не згоден з її позицією. 
- Добре, в майбутньому мрії, але факт що є тільки теперішнє, тому треба рухатись. - це мені каже жінка котра п'ять хвилин тому сиділа та плакала про своє не дуже гарне становище. А зараз дає поради як мені жити. 
- Не сама краща річ яку я бачив, це я про твої поради. 
- Послухай, чого ти такий? Я звісно не дуже розбираюсь в житті, але можливо мій досвід буде тобі цікавим? - поки вона це говорила ми пройшли високі дерева, як біля будинку Кнута. 
- Так, звісно цікаво. Продовжуй розповідати. - але вона замовкла та дивилась на поле. 
- Бачиш будинок, он! - вона показала на двоповерховий будинок, котрий стояв в полі, дороги туди не було, все засипано снігом. 
- Так, бачу. 
- Ось там живуть мої батьки, відповідно там всі мої речі. - її очі почали світитися, вона рада що я все ще поруч з нею.
- Можна запитати? 
Вона подивилась на мене своїми вогняним очима, єдине що горіло мене зараз, це її маленькі оченята. 
- Так, звісно, можеш питати все що хочеш! - такої гарної посмішки я давно не бачив, останній раз то була Ліза. 
- Як ми з тобою дійдемо до будинку? 
- Ти ніколи не ходив так, по снігу? 
- Питання на питанні? 
- А потім ще одно! - вона почала сміятись. 
- Добре, я піду, пішли. - перший крок, другий, третій, ноги вже повністю провалились в зимову пітьму, сніг під ногами дуже гучно хрустів, як новорічне плечево. На дворі вже сталось світло, була четверта година ранку, поки ми йшли пройшло багато часу. 
Один будинок десь далеко, а в голові спогади про минуле. 
Чому я допомагаю цій дівчині, я навіть імені його не знаю. Не дивлячись на одні думки я все ще був прив'язаний до старих думок, про Лізу. Другого січня вона вже від'їжджала, тоді вона останній раз прийшла до мене. 
"- Привіт Томас. - сказала Ліза, відчинивши двері. 
- Привіт Ліза, ти прийшла до мене сьогодні, я такий радий, в мене немає слів, я зараз буду кричати! - я справді був такий щасливий, тому що мене кохає людина, а я кохаю її. 
- Том, я теж рада тебе бачити, але я не на довго. 
- Чому? Ти кудись йдеш? - в ті часи сніг не так сильно падав. Біля дверей стояла лопата. А з кухні мати кричала щоб я або завів даму, або зачинив двері. - Ліза, давай не будемо мерзнути? 
- Ні, я швидко, можеш зачинити двері. 
Я все ще був радий її бачити, тому зачинив двері та продовжив слухати її. 
- Так, що ти хотіла, кохана? 
- Я хотіла сказати, - вона почала мовчати, але через деякий час продовжила. - ми з батьками будемо переїздити до Польщі, я нічого не можу вдіяти, тому... Мені треба буде тебе полишити. Я знаю твій адрес, тому буду писати тобі, я колись приїду до тебе, чи ти до мене. Головне не забувати що ми разом - вона поклала руку мені на плече. - працюй коханий, ми придбаємо будинок, та все буде, як ми довгий час уявляли. "
Досить міркувати, не хочу згадувати як я плакав, мені було боляче в той момент. 
- Чому ти мовчиш? 
- Пробач, я задумався. 
- Про що? 
- Слухай, а як тебе загалі звати? 
- Мене, Катрін. 
- Дякую що сказала, я думав про те як важко допомагати людині ім'я котрої не знаєш. - це було не те що брезня, а частина, правда є, але не вся. 
- Ну тепер ти знаєш, а ось як тебе звати, любий? - вона назвала мене "любим", але ті двоє кому вона зрадила теж бути любими чи коханими, вона бреше мені, чи як я, каже часткову правду? 
- Мене звати Томас. 
- Ти не залозу сказав своє ім'я, як і я. - після цих слів я почав згадувати Кнута, котрий був не дуже балакучім і взагалі не схожий на стандартну людину. 
Поки ми йшли та більшу частину часу мовчали так ми й дійшли до будинку, це було двоповерхова будівля з білих як сніг досок, на дверях висів вінок, котрий Катрін зняла та одягнута на голову. 
- Мені личить сухе гілля? - сміючись запитала вона. 
- Так. - холодно відповів я, мені не хотілось запитувати про етичність цієї дії, я просто вирішив проігнорувати це. 
Ми зайшли в середину, двох поверхів не було, це просто величезна стеля, стін немає, кухня, спальня та кімната в якій приймають гостів це все. Будівля нагадувала церкву, під ногами були вже коричневі дошки. 
- Привіт, мам, привіт пап! - в будинку нікого не було. - тоді значить вони пішли до сусідки.
- Цікаво, через скільки кілометрів живе та сусідка?
- Поруч, де с кілометр, далі по полю. - вона обережно сиділа на лавці, за одним дерев'яним витвором мистецтва був другий, третій та четвертий. Навіщо їм стільки лав? Окрім цього мене турбувала думка про її красу, вона ніби втікала з якоїсь картини. 
- Нащо вам стільки...? - не встиг я поставити питання, як вона почала відповідати мені. 
- Вони придбали в якогось лісового чоловіка пару таких, - вона піднялась та підійшла до мене. - батько думав продати пару, та заробити грошей, а вони ніколи не зайві. 
- Правильна думка. 
Вона обережно схопила мене за шию та наблизилася до мого вуха. 
- Послухай, я хочу побути з тобою трохи ближче, - вона водила руками по моїй спині, - я хочу відчути тебе, в тебе таке велике серце, воно мене підкорило. 
З цим гіллям на голові вона була схожа на ангела, можливо я був би готовий розтопити свою самотність в вогні її очей, але якби це поетично не звучало, ні. Ця будівля наградує мені церкву, а якщо повернуться батьки, зовсім не приємна ситуація. 
- Тепер я тільки твоя, обійми свою дівчинку, ніжно - ніжно, як тільки можеш. 
Я зробив те чого вона хотіла, обережно накреслив лінію її тонкої талії та поцілував. Це було спонтанне рішення, такий я давно не займався. Вона взяла мою руку та почала сама водити по своєму красивому тілу, показуючи що її цікавить. Від шиї до грудей, так до такої. На її обличчі вирувала посмішка, на вигляд вона була самою щасливою людиною на землі. 
Мені треба було закінчити це все, я був згоден, але не тут. 
- Пробач, я не можу зробити це тут. - пробубнів я. 
- Чому? Ми тут тільки вдвох, хочеш я замурую двері, все для тебе!
- В нас скоро човен, а до наступного, я не знаю де ми будемо ночувати. 
- Добре, я згодна відкласти цей процес на потім, але пам'ятай, що як тільки ми приїдемо, то зробимо це! 
- Звісно. А поки збирай речі. - після цих слів вона побігла складати валізу. 
Я довго думав про те що сталось, це можна назвати дивом тільки для неї, я так і не зміг покаятися за те що зробив, мої сподівання на наше спільне майбутнє надто великі, а зараз я і ти, товарищу по той бік, ми чекаємо поки вона складе валізу, перестань думати, а просто відпочинь.