Обережний перехід від дружби до ненависті.

Біля дверей стояло пусте дерев'яне відро ручної роботи, скоріш за все зрозуміло хто робив. Я, з труднощями але взяв його, бо воно примерзло, набрав туди води та олив двері, то був перший раз, потім ця схема повторилась десь десяток разі. Я сподівався що двері примернуть і він не зможу вийти. 
Після цього я трохи підняв собі настрій та пішов до міста, було холодно, вітер дув мені в обличчя. Добре що я пам'ятаю шлях: спочатку біля берега, потім ліворуч величезний камінь біля нього повернути праворуч та йти - йти, поки не будуть світити ліхтарі великого міста. 
Послідувавши вказівкам свого мозку, через п'ятнадцять хвилин я вже прийшов до міста, там починали збиратись люди, вони мали запускати салют. 
Я дістав кишеньковий години та звіри час, до кінця 1938-мого року залишилось тридцять хвилин. Після цього процесу я сів на лавку та почав розглядати людей, одна білявка дівчина кружляла в танці з молодим, високим та худощавим чоловіком, а біля них їхні діти, напевно це і є щастя. Колись я теж таке відчував, котрий новий день я згадую Лізу, непогане було життя, коли поруч є кохана дівчина, спочатку ми були не дуже гарно знайомі, чесно кажучи ненавидили один одного, але з часом ми стали ближче. 
Тепер я просто не можу змиритися з цією втратою, моя маленька та кохана. Вона старше за мене, мізками так точно, вона намагалась влаштувати мене на роботу та й сама працювала, для нашого майбутнього, ми діти, але вже збирались прибрати будинок. 
"- Я хотіла собі такий... Білий будиночок, біля моря. 
- Щоб там були скелі як в Ірландії? 
- Можливо, я ще не знаю, давай спочатку зробимо грошей хоч на щось."
Дитячі мрії, он ті малі дітлахи котрі споглядають танець своїх батьків та намагаються повторювати заиними, хіба вони не такі як ми колись?