Писалось після невеликої перерви.

- Так, я йду з тобою, я не хочу залишатись тут сам. Тому я піду з тобою! 
- Ти сліпий, це вже значить що на полюванні тобі нічого робити! 
Це звучало доволі грубо, але я в окулярах бачу більше ніж ти без них, подумай щодо цього. 
- Взагалі я бачу більше ніж ти думаєш! 
- Хіба ти не можеш йти до своїх друзів чи рідних зустрічати новий рік? 
- Ні, мені немає до кого йти, ти єдина людина котру я знаю. 
- Погано знаєш. 
- Але єдина, ситуаці, що від цього не дуже змінилась. 
- Добре, бери свої речі, чи з чим ти зібрався йти на полювання та пішли, поки не пізно. - мені так і хотілось сказати про те що брати мері немає чого, тому я просто мовчки показав рукою на шлях. 
Ми вилізли на пагорб і пішли по снігу в бік де ймовірно можуть бути олені: живі або мертві, йому не було різниці до їхньої долі. Поки ми йшли я почав розповідати історію. 
- Знаєш, я колись працював журналістом і мені треба було написати статтю на десять тисяч слів, просто уяви собі, про що можна так довго говорити? 
- Я звідки знаю? - від його холоду я почав знов згадувати своє минуле. Той самий момент... 
То був наш останній новий рік з Лізою, після гри в сніжки, біганину по Манчестеру ми залишились на одинці, сиділи на лавах пустого футбольного поля, над нами світило ліхтарик, білі - білі, поруч падав сніг. Вона обіймає мене, ніжно та обережно, невпевнено. Я відповів їй, дитячі почуття дорожчі за будь які інші. Всі друзі вже вдома, а за нас скоріш за все хвилюються батьки, але цей момент, коли ми можемо залишитись на самоті. Саме тоді я зрозумів що люблю її, дуже сильно люблю. 
За тиждень до нового року ми вже вирішили це питання та почали зустрічатись, мені було чотирнадцять, а їй тоді п'ятнадцять, вона майже доросла, вже ледь не жінка, як моя мати чи бабуся. Я притиснувсядо неї та почав водити руками по її рудному волоссю, я був радий що поруч є така красива та мила дівчина. 
На жаль, на наступний день вона переїхала жити в Польщу з батьками, я проводив її, стояв в порту до самого вечора, поки човен просто не зник. Зараз я не знаю як вона, я взагалі нічого не знаю про неї. Перші два роки ми писали один одному, а тепер тільки на новий рік. В цей раз я не зможу їй відповісти. 
Сподіваюсь їй зараз добре без мене, все ж Польща в 1938 напевно гарна країна, я там ніколи не був, але звучить дуже і дуже цікаво! 
- Чого ти замовк? - несподівано запитав мене товарищ, якщо його так можна звати. 
- Я? Та задумався, там про своє. 
- Хм... - бачиш оленів? 
Я перебив його міркування, як він тільки що перебив мене. 
- Все ж як тебе звуть, мені треба це знати, якщо я буду лежати в своїй крові десь під дерево то чиє ім'я мені кричати? 
- Кнут. 
- Ось чому не можна було так зразу? Наприклад: мене звуть Томас, хіба це так важко?

- Ні, я просто не бачу в цьому сенсу. 
- Ти настільки не звик до звичайної людської комунікації що не довіряєш мені? 
- Чому я взагалі маю тобі довіряти? - розмова проходила біля величезних дерев, котрі при падінні могли знищувати цілі поселення, поруч сніг та сліди, саме тут пробігали олені, йдемо туди. 
- Тому що, наприклад: в мене немає ніяких злих намірів щодо нашого походу чи до тебе. Я взагалі сама добра людина на цій землі, так Кнут? 
- Ти зараз так жартуєш чи що? - в дуже несподівано він перейшов на іншу тему, та ввічливо попрохав мене промовчати, певний час: - замовкни. 
- Послухай, я не зможу дивитись на те як ти вбиває оленя, зроби це без мене, я... 
- Але до цього ти благав, щоб я взяв тебе з собою? 
Я сів під щк одним пагорбом на лежаче дерево та почав розповідати про свої страхи. По можливості: 
- Значить, я... Я просто не можу дивитись на кров, мені від цього не по собі. 
- Тоді сиди тут, або йди додому, куди там ти ще можеш піти. 
Він почав підійматися на пагорб праворуч від мене, підштовхуючи своє тіло, навколо нього розлітався сніг, ніби дерево на лісозаготівлях.  Потім вдарив рукою по гілляці, після чого мені на обличчя впала гарна частка снігу. 
- Тьфу! Хіба важко обійти по людські? 
Я сидів не рухаючись, думав над тим що через годину новий рік, ще ніколи не міг уявити що зустріну його так, в лісі, з якимось незнайомцем, буду їсти смаженого оленя. Тільки за столом це різні речі, ми придбали м'ясо в магазині, нічого не звичайного, кожна пересічна сім' я так робить: Ліза, я чи... Ще якісь люди. 
Але тут випадок взагалі інший, по-перше: треба вбивати оленя, для цього в нього є спис, він жбурне його в тіло тварини після чого піде дуже драматична сцена. Від таких думок мене почало скручувати. Ні-ні, там ще є пункти. По-друге: зняти з нього шкіру, сказав ніби це пальто. Шіка знімається... Ножен, ні, краще перестати думати про сьогоднішню вечерю. 
Я вже не чекав повернення нашого героя, але він вже був тут. 
- Ну ось і все, хіба це яка с проблема? - на плечі в нього був мертвий олень. 
- Я не буду запитувати як ти його вбивав. 
- А я не буду про це розповідати. 
- Хоча можливо тут матеріалу на цілу статтю контру модна продавати за двадцять гривень. 
- Що це таке? 
- Не важливо, зроби вигляд що не чув цього, добре. 
Ми пішли додому, до тієї "картинної галереї". Чому я назвав його будівлю саме так? Бо вид з вікна, вже про багато каже, а по-друге фреска, котру він сам малює, доволі талановито. Помічаю що він працює і дуже гарно. Колись я читав книгу про письменників які не пишуть, художників котрі не малюють. Сучасне мистецтво б'є мені в очі, сподіваюсь в майбутньому така літературу не отримає Нобєля, особливо в 2019. Це тоді потяги будуть літати, дива... Ну дива. 
Ми прийшли, три площини: вперед, вниз, назад. Ось й дім, далі знов зачинити двері. 
- Тепер що, будемо готувати, так? 
- Напевно. 
- Де буде наш новорічний стіл? Платную поставити його тут! - я вказав пальцем на вікно, яке було біля дверей. 
- В мене немає стола. 
- Але ти так багато робив своїми руками і так далі... 
- Так, але до стола руки не дійшли, ти ж сам бачиш, то багаття треба розвести, то його гасити. - я перебив його. 
- Почекай, а я й не помітив як ти "вбив вогогь" в каміні.  - справі так й було, тому я й пропустив цей момент, невже я настільки не уважний, як я міг бути політиком?
- Ви з міста, за вас все роблять. 
Це мене так непогано образило, звісно я не працював на якійсь фабриці чи фермі біля міста. В мені прокинувся старий запал, мені хотілось довести те що він не правий. Він це побачив, але загасв всі мої слова, як багаття: - Не треба мені щось доводити, тобі видніше. - він визнав що я правий, але зробив це для того щоб я не починав кричати і махати руками в не дуже великому приміщені. 
- Але ти не можеш просто забрати в мене можливість поговорити з тобою. 
- Можу. - паралельно його багатогранну "можу", він почав знімати шкіру з оленя, побачивши це, я зразу вибіг на двір та почав дихати свіжим повітрям, як погано на це дивитись. Добре що я ще не бачив його, бо почав говорити так: "- Тільки що він пробігає в мене на очах, а зараз він мертвий, його не існує!". 
Погано - погано, мені аж пити захотілось, а єдине що було поруч - це сніг, я почав нервово жувати. Думаючи про гарний чорний чай, ось би зараз не це, а гарний чай. 
Несподівано для себе я почув звук, він схожий на ключ. Я почав стукати в двері та кричати: - Ти що, закрився від мене? - з того боку я почув в відповідь: - так, бо ти сама дивна людина яку6я бачив! 
- На себе подивись, ти живеш в лісі, в якісь ямі! 
Нічого більше я не чув. Моя валіза залишилась там. 
- Хоч віддай валізу і я піду. - після цих слів я знов почув ключ, мені, як собаці кинули валізу та знов зачинились. На дворі було холодно, я був дуже злий на нього та хотів помститись. Я відкрив йому душу, а він плюнув туди.