Гра в імітацію

— Почекай… — Софі різко нахилилась уперед, її брови зійшлися, а в голосі з’явилося щось гостре, майже панічне. — Тобто ти хочеш сказати, що познайомилася з Артемом вже під час слідства? Коли нас таскали на допити, коли все могло посипатися в будь-який момент?

Надя не одразу відповіла.

Вона лише повільно відсунула чашку кави, провела пальцями по холодному краю столу, ніби відчуваючи реальність цього моменту. Її погляд на секунду потьмянів — не від страху, а від спогадів, які не хотілося діставати на поверхню.

— Так, — тихо сказала вона. — Саме тоді.

Софі нервово всміхнулась, але в цій усмішці не було нічого веселого.

— Тобто поки ми сиділи й думали, як не сісти… ти ще й встигала заводити знайомства?

— Це не було “заводити знайомства”, — спокійно відповіла Надя, піднімаючи на неї очі. — Це сталося.

Просто.

Без плану.

І саме тому — небезпечно.

Софі різко відвела погляд, провела рукою по волоссю, ніби намагаючись зібрати думки.

— І ти мені нічого не сказала, — тихіше, але значно жорсткіше.

— А що я мала сказати? — так само тихо відповіла Надя. — Що серед усього цього з’явився хтось, хто… — вона на секунду замовкла, підбираючи слово, — хто не вписується в план?

Пауза.

Важка.

Неприємна.

Софі знову подивилась на неї. І тепер у її погляді вже не було лише злості — там з’явилося розуміння. Часткове. Неповне. Але достатнє, щоб стало ще гірше.

— І ти вирішила мені помститися за те, що я його вбила? — тихо, але чітко сказала вона.

Ці слова повисли в повітрі.

Надя не здригнулась.

Не відвела погляду.

Лише повільно поклала руки на стіл.

Так, щоб Софі це побачила.

Обручка.

Проста.

Але надто промовиста.

Софі втупилась у неї, ніби в щось нереальне. Її дихання збилося, губи ледь розімкнулися.

— Ти… — голос зламався. — Ти серйозно зараз?..

Надя дивилась спокійно.

Занадто спокійно для цієї розмови.

— Я не “зараз”, — сказала вона тихо. — Я вже давно.

Софі відкинулась назад, ніби її хтось штовхнув.

На обличчі — шок, злість, розгубленість.

І ще щось.

Щось, що вона сама не могла назвати.

— Ні, — вона нервово похитала головою. — Ні-ні-ні, так не буває… Це вже занадто.

Надя ледь нахилила голову.

— Я ж казала. Це історія довжиною в рік.

Софі кілька секунд мовчала, дивлячись на неї так, ніби вперше бачила.

Потім різко видихнула, провела долонями по обличчю і гірко всміхнулась.

— Чудово… просто чудово, — тихо пробурмотіла вона. — Ми вбили людину, я сижу тут, а ти… — вона коротко засміялась, але в цьому сміху була лише втома, — ти ще й встигла закрутити роман під час цього всього пекла.

Вона підняла на Надю погляд.

Прямий.

Вимогливий.

— Ну що ж, — сказала вона вже рівніше, хоча голос все ще тремтів. — Тепер я хочу почути всі деталі вашої… романтичної історії.

Коротка пауза.

І вже тихіше, крізь зуби:

— Придурки.

Раніше

Справи в готелі йшли настільки добре, що інколи це навіть здавалося підозрілим.

Ідеї Софі — сміливі, місцями навіть авантюрні — дивним чином чудово поєднувалися з холодними, вивіреними розрахунками Наді. Там, де одна діяла інтуїтивно, інша підстраховувала цифрами. Там, де Софі ризикувала, Надя вже прораховувала наслідки.

У результаті вони отримали більше, ніж очікували.

Готель швидко набув репутації місця, куди хотілося повертатися. Гості залишалися задоволеними, персонал працював злагоджено, а прибутки росли з кожним місяцем. І це було лише початком.

Окрім самого готелю, у спадок дісталася ще й невелика мережа кав’ярень, розкиданих по місту. Спочатку це здавалося другорядним активом, але вже за кілька тижнів стало зрозуміло — саме вони можуть стати новою точкою зростання. Софі взялася за ребрендинг, зміну концепції, атмосферу, а Надя — за фінансову модель і оптимізацію витрат.

Разом вони створювали систему.

Майже ідеальну.

І саме це найбільше лякало Надю.

Бо занадто ідеальні речі рідко залишаються стабільними надовго.

Вона сиділа у переговорній кімнаті, слухаючи чергову доповідь менеджера про показники однієї з кав’ярень. Слова лунали рівно, чітко, правильно — але не зачіпали.