Фінальний акорд

15 лютого

Катерина прокинулася рано. Вона піднялася з ліжка, зазвичай спокійно налаштовуючи себе на новий день, але сьогодні все було по-іншому. В її руках опинилася чаша з ароматною кавою, і вона вже почала планувати кожен крок. Це було важливо, надзвичайно важливо. Вона ретельно підготувала каву для Едуарда, але не лише з кавовими зернами. В душу і кожен рух проникла ще одна, дрібніша, деталь – чотири таблетки кофеїну, сховані в її пальцях. Катерина точно знала, що після святкувань, коли його енергія, здається, була на межі, Едуард не погодиться на візит до лікаря. Вона мала свій план. І хоча все було за її задумом, її серце билося швидше, ніж зазвичай.

Едуард, як завжди, прокинувся, пив свою звичну каву, перевіряв новини, відповідав на електронні листи й без зайвих запитань рушив на роботу, навіть не здогадуючись, що день може скластися по-іншому.

Тим часом Катерина, попиваючи м'ятний чай, почала збиратися. Вона одягла білий з чорним костюм, чорні елегантні лодочки, підкреслюючи кожну деталь гармонійного образу. Легкий макіяж і золоті прикраси завершували вигляд, надаючи їй особливого шарму. Волосся вона зібрала в пучок, і цього разу почувалася не лише красивою, а й сильною. Вона відчувала, що сьогодні — це її день. Все буде по-іншому.

Надя тим часом у готелі вже була готова до всього. Вона вставила другу сім-карту у свій телефон, перевірила, чи все налаштовано. Вона не могла знати напевно, чи готові всі навколо до цього моменту, але вона точно була готова.

До обіду все йшло своїм звичним ходом. Катерина періодично навідувалася в різні частини готелю, перевіряючи організаційні моменти. Коли вона зайшла до кабінету пана Бойка, щоб дізнатися, як справи, вона побачила, що вигляд у нього не був найкращий. Тому вона вирішила допомогти — зробити ще одну порцію кави. Але цього разу не просто каву. Вона додала ще чотири таблетки кофеїну, точно знаючи, як це може вплинути.

Час не забарився, і вже через кілька годин Едуард почав відчувати себе зовсім погано. Він не міг знайти собі місце, його мучила тривога, головний біль, серце билося в прискореному ритмі. Він звернувся до Катерини за допомогою, а вона з обережністю запропонувала звернутися до лікаря.

Вона вийшла, забрала телефон у Наді, натиснула на підготовлений номер і передала телефон Едуарду. Лінія зв’язку швидко з'єднала його з Ігорем, який, здавалося, був готовий дати будь-які поради.

– Ало, – сказав в трубку Едуард, намагаючись зібратися.

– Добрий день! Що вас турбує? – звучав спокійний голос лікаря.

– Я вже довгий час не можу спати, у мене паніка, тисне серце, болить голова, – почав перелічувати Едуард.

– Зрозуміло, – відгукнувся Ігор, – вам краще приїхати в лікарню, щоб пройти обстеження.

– В мене немає часу на це, скажіть, що треба випити, щоб стало легше, – нетерпляче відповів пан Бойко.

– Шкода, але якщо ви не можете приїхати, то рекомендую "Фармадепін". 20-30 крапель в залежності від важкості стану, – спокійно сказав лікар.

– Зрозуміло, дякую, – завершив розмову Едуард.

Катерина повернулася до Едуарда і з інтересом запитала:

– Ну що сказав лікар?

– Потрібно купити "Фармадепін". Купи, будь ласка, – наказав Едуард.

– Добре, куплю, – кивнула Катерина, почуваючи себе впевненою в тому, що її план відпрацьовує.

Вона вирішила не їхати до аптеки сама, а відправила Софі, щоб вона купила необхідний препарат. Софі без заперечень вирушила у аптеку, а коли повернулася, Катерина принесла флакон і залишила його в руках Едуарда.

– Все, залишаю вас самих, – сказала Катерина, і, не озираючись, вирушила додому.

Час вже підходив до шостої вечора, і Надя, яка все ще залишалася в готелі, вирішила поїхати додому. Софі залишалася на своєму місці, завершуючи дрібні справи після святкувань, керуючи персоналом. Як тільки тиша в готелі нарешті запанувала, вона попрямувала до кабінету пана Бойка, де знайшла його мертвим.

Софі сиділа, згорнувшись у клубок, ніби намагаючись фізично зменшити той біль, що розривав її зсередини. Її плечі здригалися від тихих, уже виснажених ридань. Сльози текли повільно, але безперервно — не істеричні, не різкі, а важкі, густі, як саме усвідомлення того, що все її життя було розкладене по чужому сценарію.

Надя не рухалася.

Вона сиділа навпроти, трохи відкинувшись на спинку стільця, і спостерігала. Не холодно — швидше уважно. Наче лікар, який знає: зараз втручатися не можна, інакше буде тільки гірше.

Тиша між ними стала густою. Вона ніби обволікала кімнату, просочувалася в стіни, у повітря, у сам подих.

Коли плач Софі почав стихати, перетворюючись на уривчасте дихання, Надя повільно нахилила голову набік і заговорила. Спокійно. Майже м’яко.

— Ну… а далі ти й сама все знаєш.

Кожне слово звучало чітко, без зайвого тиску — і саме це робило їх страшнішими.

— Ти подзвонила мені… пам’ятаєш? Голос тремтів, ти навіть не одразу могла пояснити, що сталося. — Надя ледь помітно всміхнулась. — Я тоді одразу набрала Кольку. Він приїхав швидко, навіть швидше, ніж я очікувала.