Чорний універсал

10 лютого. За п’ять днів до смерті Едуарда Бойка

Повітря того дня було густим, важким, ніби саме місто відчувало — щось наближається. Не катастрофа, не вибух… щось тихіше. Небезпечніше. Те, що не залишає слідів одразу.

Надя довго не могла зібратися перед виходом. Вона сиділа на краю ліжка, дивлячись у підлогу, і прокручувала в голові кожен крок. План уже був — чіткий, холодний, майже ідеальний. Але сьогодні вона робила ще один крок у точку, звідки дороги назад уже не існувало.

Катерина не поспішала. Вона діяла інакше — з тією впевненістю, яка приходить, коли всередині вже все згоріло.

Вони зустрілися без зайвих слів. Дві жінки, які вже давно перестали бути просто жінками. Тепер вони були союзом. Небезпечним і дуже точним.

— Треба закрити всі “дірки”, — спокійно сказала Катерина, перегортаючи сторінку в блокноті. — Жодного шансу на випадковість.

Надя кивнула. Вона вже знала: це не просто план. Це конструкція, де кожен гвинтик має працювати без права на похибку.

SIM-карти. Нові номери. Один — для “лікаря”. Інший — для Катерини.
Дзвінки. Час. Свідки.
І головне — момент.

Момент, коли Софі знайде тіло.

Саме це було ключем.

Саме це мало стати пасткою.

І саме тут у розмові вперше прозвучало ім’я, яке могло або врятувати план… або зруйнувати його.

— Коля, — тихо сказала Надя, ніби перевіряючи це слово на смак.

Катерина підняла очі.

— Надійний?

— Якщо платити — так, — з легкою іронією відповіла Надя. — Старий друг. Ми з ним ще в дитинстві по гаражах лазили. Він тоді мріяв про “BMW”, а я — просто не отримати від батьків за розбиті коліна.

Катерина ледь посміхнулася.

— Дзвони.

Таксі зупинилося біля невеликої будівлі. Вона не виглядала як офіс успішної компанії. Швидше як місце, де все тримається на впертості власника і надії “ще трохи — і піде”.

Надя не одразу вийшла.

Вона дивилася на вивіску. На вікна. На двері.

Ніби намагалася запам’ятати цей момент.

Бо такі моменти — не повторюються.

Вона вийшла.

Крок. Другий. Рука на дверях.

І — всередину.

Кабінет Миколи був простим, але охайним. Великий дерев’яний стіл, чашка кави, папери, які ніхто не читав уже кілька днів.

І сам Коля.

Він підняв голову — і одразу розплився в усмішці.

— Ого… кого я бачу, — протягнув він. — Надюха, ти що, податкова чи просто сумління прокинулось?

Надя хмикнула і сіла навпроти.

— Привіт, Колю. Давно не бачились.

— Та років сто, не менше. Я вже думав, ти десь заміж вискочила і забула про простих смертних.

— Не перебільшуй. Ти б точно дізнався. Ти любиш зібрати останні плітки і роздумувати що з них правда, а що вигадка.

— А що робити, бізнес не пішов — доводиться язиком працювати, — підморгнув він.

Вони обмінялися короткою усмішкою.

Старе. Знайоме. Легке.

І саме це робило все ще більш тривожним.

Бо наступні слова цю легкість знищували.

— Слухай, — Надя трохи нахилилася вперед. — У мене до тебе справа.

Коля одразу примружився.

— О, почалося. А я вже зрадів, що ти просто так прийшла.

— Я коли-небудь приходила “просто так”? — ледь усміхнулася вона.

— Ні. І це мене вже лякає.

Пауза.

Коротка. Напружена.

— Це не безкоштовно, — спокійно сказала Надя. — І гроші будуть нормальні. Але не одразу.

— Та ти почни з того, що робити треба, — перебив він, відкинувшись у кріслі. — А то я зараз погоджусь, а ти скажеш, що треба банк грабувати.

— Спокійно. Без банків, — вона зітхнула. — Просто… допомога.

— Найнебезпечніше слово, до речі.

Надя проігнорувала.

— Одного дня я подзвоню. Потрібна буде машина. Чорна. Універсал.

— Уже звучить як кримінал, — фиркнув Коля.

— Дослухай.

Вона зробила паузу.

І сказала рівно, без емоцій:

— Ти під’їдеш до чорного входу готелю. Там буду я і ще одна людина. Ми винесемо… людину.

Коля не перебив.

Але його усмішка зникла.

— І ти відвезеш її туди, куди я скажу.

Тиша.