Кофеїн у каву

Рік і 8 місяців тому у будинку Бойків

Минуло лише кілька днів після тієї розмови, але вони встигли розтягнутися для Наді у щось неприродно довге, липке й тривожне. Вона вже майже переконала себе, що Катерина не подзвонить. Що та просто виговорилась, виплеснула біль і вирішила нічого не змінювати.

Але телефон задзвонив.

Надя тоді стояла біля вікна, дивлячись у темряву, яка повільно опускалася на місто. Світло ліхтарів розтікалося по мокрому асфальту, і в цьому відображенні було щось тривожне. Коли вона побачила ім’я на екрані, серце зробило різкий, майже болісний удар.

Вона відповіла не одразу.

— Алло? — голос прозвучав тихіше, ніж вона планувала.

Кілька секунд у слухавці було чути лише дихання. Повільне, рівне, але надто важке, щоб бути спокійним.

— Я подумала, — нарешті сказала Катерина.

У її голосі не було істерики. Не було сліз. Лише холодна, вивірена твердість людини, яка щось вирішила і вже не відступить.

Надя мовчала, відчуваючи, як напруження починає стягувати груди.

— Я нічого не скажу про заповіт, — продовжила Катерина. — Але ти мені допоможеш.

Не «будь ласка». Не «чи можеш».

Саме так — констатація.

— З чим? — обережно запитала Надя, хоча відповідь уже майже сформувалася десь під шкірою, неприємною здогадкою.

Пауза.

І потім — різко, майже без інтонації:

— Знищити її.

Надя заплющила очі на мить.

— Кого? — перепитала вона, хоча питання було радше формальністю.

— Ту, через яку він вирішив, що може переписати моє життя, як папірець, — голос Катерини став тихішим, але від того лише страшнішим. — Твою подругу.

Софі.

У цьому слові було стільки отрути, що Надя фізично відчула її смак.

— У вас є план? — тихо запитала вона.

— Є, — коротко відповіла Катерина. — Але не по телефону. Сьогодні. Вісім вечора. Парк біля «Монро».

І вона скинула виклик.

Без жодного шансу передумати.

…

20:00 того ж дня

Парк зустрів Надю прохолодою і дивною, майже театральною тишею. Ліхтарі вже світили, але людей було небагато — лише поодинокі силуети, що повільно рухалися доріжками, ніби не маючи до цього місця жодного відношення.

Катерина сиділа на лавці.

Вона не виглядала зламаною. Не виглядала жертвою.

Навпаки — її постава була рівною, руки зчеплені в замок, а погляд спрямований уперед, ніби вона дивилася крізь усе це — крізь парк, крізь людей, крізь саму Надю.

Наче вже бачила щось далі.

— Добрий вечір, — тихо сказала Надя.

Катерина перевела на неї погляд.

І вперше Надя відчула справжній холод. Не зовнішній — внутрішній.

— Привіт, — коротко відповіла вона. — Сідай.

Надя сіла поруч, відчуваючи, як напруга буквально зависає в повітрі між ними.

— Одразу домовимось, — додала Катерина. — Без формальностей. На «ти».

— Добре.

Кілька секунд вони мовчали.

Десь у кущах зашурхотіло листя. Хтось пройшов повз, не звертаючи на них уваги. Світ здавався дивно байдужим до того, що зараз мало відбутися.

Катерина повільно вдихнула.

— Ти, мабуть, думаєш, що я ненавиджу його через зраду, — сказала вона раптом.

Надя здригнулася від несподіваності цього початку.

— Я… не знаю, — чесно відповіла вона.

Катерина тихо усміхнулася.

— Це було б занадто просто, правда? — вона повернула голову й подивилася прямо на Надю. — Зрада — це навіть не найгірше, що може зробити людина.

Її голос був спокійний. Надто спокійний.

— Найгірше — це коли тебе роками переконують, що ти ніхто. Що без нього ти — порожнє місце.

Надя мовчала.

— А потім одного дня ти розумієш, що він уже знайшов тобі заміну, — продовжила Катерина. — І навіть не приховує цього. Бо впевнений, що ти нічого не зробиш.

Вона відвернулася.

— І знаєш, що найсмішніше? — тихо додала вона. — Він має рацію. Більшість нічого не робить.

Пауза.

— Але я — не більшість.

Ці слова прозвучали тихо. Але в них була така вага, що Надя відчула, як по спині проходить холод.

— То що ти пропонуєш? — обережно запитала вона.

Катерина знову стала зібраною. Ніби попередні слова були лише коротким відступом.