Салют для обраних

Ранок прийшов тихо.

Світло повільно розливалось по кімнаті, ковзаючи по стінах, по підлозі, по обличчю Софі.

Вона прокинулась раніше, ніж зазвичай.

Без різкого руху.

Просто відкрила очі — і одразу зрозуміла: щось не так.

Поруч спав Георгій. Спокійний, рівний подих, рука недбало лежала поруч із нею.

Звичайний ранок.

Але всередині — ні.

Софі лежала нерухомо, дивлячись у стелю.

Вчорашній день повернувся миттєво.

Погляди.

Цифри.

Надя.

І це відчуття…

Наче щось уже почалося.

Вона тихо видихнула і обережно вислизнула з ліжка, щоб не розбудити Георгія.

Кухня зустріла її прохолодою.

Кава.

Їй потрібна була кава.

Вона тільки встигла зробити перший ковток, як телефон завібрував на столі.

Незнайомий номер.

Софі завмерла.

На секунду.

Друга.

Третя.

Вона знала.

Ще до того, як відповіла.

— Так, слухаю, — її голос був спокійний. Занадто спокійний.

— Добрий ранок. Капітан Ірина. Нам потрібно, щоб ви приїхали у відділок для розмови.

Пауза.

Софі повільно поставила чашку.

— З якої причини?

— Це стосується справи Едуарда Бойка.

Тиша.

Коротка.

Контрольована.

— Коли? — запитала вона.

— Бажано сьогодні. Якнайшвидше.

Софі ледь усміхнулася.

— Добре. Я буду.

Вона скинула виклик.

І ще кілька секунд стояла нерухомо.

Потім тихо видихнула.

— Почалося…

— Хто це був? — голос Георгія пролунав з дверей.

Вона обернулася.

І вже була іншою.

Зібраною.

Холодною.

— Поліція, — коротко сказала вона. — Викликають на розмову.

Він напружився.

— Я поїду з тобою.

— Ні, — одразу відповіла вона. — Це просто розмова.

Пауза.

— Поки що.

Відділок зустрів її холодом.

Не фізичним.

Іншим.

Сірі стіни. Запах паперу й кави. Люди, які дивляться трохи довше, ніж потрібно.

Софі йшла рівно.

Впевнено.

Наче це вона тут контролює ситуацію.

— Проходьте, — сказала Ірина, відкриваючи двері кабінету.

Софі зайшла.

Сіла.

Не чекаючи запрошення.

Михайло стояв трохи збоку.

Мовчав.

Спостерігав.

— Отже, Софі, — почала Ірина, сідаючи навпроти. — Дякую, що прийшли.

— У мене не було вибору, — спокійно відповіла вона.

Легка усмішка.

Перша атака.

Ірина це помітила.

— Ми просто хочемо уточнити деякі моменти, — сказала вона.

— Звісно, — кивнула Софі. — Питайте.

Пауза.

Ірина відкрила папку.

Повільно.

Навмисно.

— Ви знали Едуарда Бойка досить близько, так?

— Я працювала в його готелі, — відповіла Софі. — Як і багато інших.

— Але не всі “інші” проводили з ним стільки часу, — тихо додала Ірина.

Софі не моргнула.

— Ви натякаєте на щось конкретне?

Ірина не відповіла.

Замість цього дістала фотографію.

Поклала на стіл.

Повільно посунула до неї.

Софі глянула.

І всередині щось клацнуло.

Але зовні — нічого.

— Гарне фото, — сказала вона.

— Зверніть увагу на сережки, — спокійно сказала Ірина.