Стара папка

2 роки і 3 місяці тому

Ранкове сонце різало очі, пробиваючись крізь тонкі фіранки готельного номера.

Софі різко відчинила двері, на секунду зупинившись на порозі.

У руках — стара папка.

Пожовкла, з трохи потертою обкладинкою, на якій чорним маркером було виведено:

«Бойко Едуард Васильович»

Вона стиснула її сильніше.

Серце билося швидше, ніж мало б.

Це вже було не просто “цікаво”.

Це було небезпечно.

Вона ще раз озирнулася в коридор — порожньо.

Але відчуття, що за нею можуть спостерігати, не зникало.

— Чорт… — тихо видихнула вона.

І швидко пішла вперед.

— Надю, йди сюди, — тихіше, ніж зазвичай, але з напругою в голосі сказала Софі, щойно зайшла до службової кімнати.

Надія якраз закінчувала прибирання — втомлена, злегка роздратована, але зосереджена.

— Що сталося? — вона одразу насторожилась.

Софі не відповіла.

Просто поклала папку на стіл.

Акуратно.

Наче це могла бути вибухівка.

— Де ти це взяла? — тихо спитала Надія.

— В його кабінеті, — відповіла Софі. — У нижній шухляді. Закритій.

Пауза.

— Замок був старий. Я… відкрила.

Надія подивилася на неї уважніше.

Без осуду.

Але з новим інтересом.

— Ти розумієш, що якщо це помітять…

— Розумію, — перебила Софі. — Тому у нас мало часу.

Кілька секунд вони просто дивилися одна на одну.

Потім Надія відкрила папку.

Повільно.

Всередині — документи.

Не хаотичні.

Систематизовані.

Договори. Виписки. Частки в компаніях. Офшорні зв’язки.

І в самому кінці —

заповіт.

Надія пробіглася очима по перших рядках.

І завмерла.

— “Я, Бойко Едуард Васильович…” — тихо прочитала вона. — “…залишаю все своє рухоме та нерухоме майно своїй дружині…”

Вона підняла погляд.

— І де тут ми?

Софі сіла навпроти.

— Ось у чому питання, — тихо сказала вона. — Або ми ще не все знайшли… або тут щось не сходиться.

Вона нахилилася ближче.

— І мені це не подобається.

Надія перегорнула ще кілька сторінок.

Зупинилася на підписах.

— Це може бути копія, — сказала вона. — Або чернетка.

— Або пастка, — додала Софі.

Тиша.

Напружена.

Жива.

— Що робимо? — спитала Надія.

Софі на секунду задумалась.

Прораховувала.

— Спочатку — ніяких різких рухів, — сказала вона. — Ми не знаємо, хто ще має доступ до цих документів.

Вона постукала пальцем по папці.

— І якщо це зникне — це одразу помітять.

Надія кивнула.

— Тоді копії.

— Так. Але тихо.

Вони почали працювати.

Без зайвих слів.

Софі діставала сторінки, перевіряла підписи, уважно вдивлялася в печатки — не як експерт, а як людина, яка звикла помічати деталі.

Надія фотографувала документи на телефон, але не всі підряд — вибірково.

— Повністю сканити не будемо, — тихо сказала вона. — Це займе занадто багато часу.

— І залишить сліди, — додала Софі.

Вони діяли швидко.

Але не хаотично.

Кожен рух — обдуманий.

— Нам потрібен хтось, хто скаже, чи це справжнє, — сказала Надія.

— Не “хтось”, — відповіла Софі. — Хтось, хто не поставить зайвих питань.

Пауза.

— У мене є контакт, — тихо сказала Надія. — Нотаріус. Неофіційно.

Софі глянула на неї.

— Ти йому довіряєш?

Надія ледь усміхнулася.

— Я нікому не довіряю. Але він цінує гроші більше, ніж чужі секрети.