Шанс або кінець

Зараз

Тераса маєтку потопала в теплому світлі гірлянд, які м’яко мерехтіли над головою, відбиваючись у скляних келихах і воді басейну. Ніч була тиха, майже оксамитова, з легким ароматом квітів, що розкривалися саме після заходу сонця.

На столі стояла пляшка вина — вже напівпорожня. Поруч — тарілка з лимонними тартами, від яких залишились лише крихти і легкий цитрусовий аромат. Все було як у фільмах: красиво, дорого.

Занадто ідеально.

Софія сиділа, відкинувшись у кріслі, легко тримаючи келих за ніжку. Вона виглядала так, ніби завжди була частиною цього життя. Ніби ці стіни, цей будинок, цей блиск — належали їй ще задовго до заповіту.

Її шовкова сукня м’яко спадала по тілу, підкреслюючи кожен рух. Кольє на шиї ловило світло і відбивало його дрібними іскрами, які грали на шкірі. Волосся було зібране недбало, але так, що ця недбалість виглядала дорожче за будь-яку укладку.

Вона усміхнулась.

Тією самою усмішкою, від якої колись втрачали голову.

Софія крутила келих у руці, дивлячись, як вино повільно стікає по склу.

— Ну що, — ліниво кинула вона, — вижили. Можна ставити галочку.

Надя фиркнула.

— Ага. Ще трохи — і я б там прямо в кабінеті лягла і сказала: «все, садіть, я вже задовбалась».

Софія усміхнулась кутиком губ.

— Та ти ще трималась. Я на третьому колі питань «ви точно нічого не знаєте?» вже хотіла спитати: «а ви точно слідчий, чи просто актор погорілого театру?»

Надя засміялась. Коротко, але щиро.

— Блін, а той, що зі мною був… — вона закотила очі. — «ви впевнені?» «ви точно впевнені?» Та я вже хотіла сказати: «ні, давай кидати монетку, може вона більше знає».

Софія підняла келих.

— За монетку. Вона хоча б не задає тупих питань.

Вони легенько цокнулись.

Пауза.

Надя знову оглянулась навколо.

Басейн світиться. Квіти пахнуть. Будинок стоїть, як з обкладинки журналу.

І це знову її напружило.

— Слухай… — вона видихнула. — Мене це все трохи напрягає.

— Що саме? — спокійно.

— Та все, — Надя махнула рукою. — Оце… — показала навколо. — Це не життя, це якийсь, блін, Pinterest на максималках.

Софія тихо засміялась.

— Ти просто не звикла.

— Та я і не хочу звикати, — різко відповіла Надя. — Воно якесь… не наше.

Софія зробила ковток вина.

— Вже наше.

— Та ну? — Надя підняла брову. — Просто прийшли дві дівчинки, і такі: «о, дякую, заберемо готель, басейн і життя в подарунок»?

Пауза.

— Не смішно, Соф.

Софія поставила келих.

Повільно.

— А що ти пропонуєш? Повернути все назад? — її голос став трохи холоднішим. — Сказати: «вибачте, ми тут випадково багаті стали»?

— Я не про це, — Надя похитала головою. — Я про те, що це виглядає, як якась… хрінь. І ми в ній по самі вуха.

Тиша.

Десь у саду щось шаруділо. Легкий вітер рухав листя.

— Мені тут некомфортно, — тихіше додала Надя. — Воно ніби… тисне.

Софія подивилась на неї уважніше.

— Це просто будинок.

— Ні, — Надя ледь усміхнулась. — Це не просто будинок. Це «дивись, скільки воно коштує і як ти сюди влізла».

Софія нічого не відповіла.

Бо десь дуже глибоко… вона це теж відчувала.

— Пам’ятаєш, як ти там плакала? — раптом сказала Софія, вже легше, ніби змінюючи тему.

— Ой, не починай, — Надя закрила обличчя рукою. — Я не плакала, я… ну… трохи текла.

— «Трохи текла», — передражнила Софія. — Та ти там виглядала, ніби тебе зараз у серіал заберуть.

— Та йди ти, — Надя штовхнула її ногою під столом. — Ти, між іншим, теж не сильно краще виглядала. Особливо коли той сказав про «особисті стосунки».

Софія на секунду завмерла.

Але одразу усміхнулась.

— Та хай би сказав ще раз — я б йому так відповіла, що він би сам заплакав.

— Ага, звісно, — скептично. — Ти б просто подивилась своїм «я зараз тебе морально знищу» поглядом.

— І цього достатньо, — спокійно сказала Софія.

І в цьому було щось… правдиве.

Годинник перевалив за північ.

Надя різко підвелась.

— Все, я поїхала.

— Та залишайся, — кинула Софія.