Розділ 26. Похибка на виживання

Субота. Двадцять перша година сорок хвилин.

Повідомлення від Юлі прийшло без попередження.

«Через двадцять хвилин. Я внизу».

Більше нічого. Без пояснень, без адреси.

Настя перечитала рядок. Поклала телефон. Підняла знову.

«Що взяти?» — набрала вона.

«Нічого. Я все привезла».

Вона встала з ліжка. Підійшла до вікна. Надворі вже темно — ліс за парканом чорний, тільки верхівки сосен ледь срібляться під неповним місяцем. Шість днів до першої гонки сезону. Шість днів — і час перестане бути абстракцією.

Серце кинулось вперед, як завжди кидається, коли знаєш: ось воно.

Кроки вниз по сходах. Тихо — батьки в кімнаті, телевізор шумить крізь двері.

— Мам, — Настя зупинилась у прорізі дверей.

Лариса Іванівна підняла голову від книжки.

— Я виходжу з Юлею. Вона запросила на нічну прогулянку. Можливо, заночую в неї.

Мама подивилась уважно. Батько — так само.

— Ми будемо не самі. Там кілька людей. На природі, — Настя говорила рівно. — Юля організовує, вона надійна.

Батько помовчав секунду.

— Добре. Будь обережною.

— Обіцяю.

Вона вийшла до того, як хтось встиг передумати.

Юля чекала біля машини. Чорний позашляховик, двигун вимкнений. На задньому сидінні — щось велике, загорнуте в тканину.

Вони привіталися без обіймів. Просто кивнули одна одній.

— Сідай, — Юля кивнула на пасажирське місце.

Рушили мовчки. Юля вела впевнено, не поспішаючи. Вулиці Експертного були майже порожніми — суботня ніч, усе вже заспокоїлось. Тільки ліхтарі кидали жовті плями на асфальт.

— Куди їдемо? — Настя запитала.

— Побачиш.

— Юль.

— Настю, — Юля відповіла без роздратування, — я скажу тобі все, що треба знати, перед тим, як це почнеться. Поки що просто їдемо.

Настя замовкла. Дивилась у вікно.

Десь за двадцять хвилин машина звернула з асфальту на ґрунтову дорогу. Ліс стояв по обидва боки — щільний, темний, рівний, як стіна. Потім дорога ще раз звернула, і фари впали на відкритий простір.

Гранітний кар'єр.

Величезна чаша, вибита в скелі. Місяць заповнював її мовчанням і сріблом. Нижні яруси тонули в тіні. Верхній периметр — широкий, рівний, схожий на природній трек — білів у нічному світлі, немов хтось навмисно поклав тут асфальт.

Але асфальту не було. Тільки ущільнений гравій і гранітний пил. І один мотоцикл, темно-зелений, що стояв біля каміння неподалік.

Юля заглушила двигун.

— Виходь.

Вони вийшли. Повітря тут пахло інакше — не лісом і хвоєю, а каменем і холодом, і чимось майже металевим.

Юля відкрила задні двері, обережно дістала те, що лежало загорненим.

Розгорнула тканину.

Настя не відразу зрозуміла, що бачить. Потім — зрозуміла.

Комбінезон. Чорна шкіра, помаранчеві смуги по плечах і вздовж боків. Справжній, з кевларовими вставками на ліктях і колінах. Такий, як носять на відео. Такий, як у Siren та Kіри в щоденнику.

Юля простягла його Насті.

—  Твій розмір. Одягай.

Настя взяла. Шкіра була прохолодною й важкою в руках. І пахла — п'янко, гостро, незабутньо — як новий початок або як прощання, вона ще не знала.

Вона переодягнулась за машиною. Руки трохи тремтіли на блискавці.

Комбінезон ліг точно. Плечі, стегна, зап'ястки — наче шитий під неї. Шкіра одразу зігрілась від тіла і перестала бути чужою.

Юля підійшла. Оглянула критично. Потягнулась до ременя на талії.

— Тримайся.

І затягнула — різко, без попередження, зовсім не як «трошки підправити».

Настя відсмикнулась, ледь не захекалась.

— Юль!

— Так треба, — Юля не вибачалась. — Він має сидіти точно. Не затиснуто — саме. Якщо ослабне в повороті, матиметиш зайвий рух. Зайвий рух — втрата балансу.

Вона перевірила ремінь пальцями. Трохи відпустила — на один палець.

— Так.

Настя подивилась вниз на себе. Потім — у бічне дзеркало машини.

На неї дивилась незнайома дівчина.

Чорна з помаранчем, вузька в плечах, широка в баченні. Не Настя Білецька з формулами на підвіконні. Не Настя, що переїхала в нове місце і ще не знала, чи це правильно.

Хтось інший.

Хтось, хто вже прийняв рішення.

Юля принесла ще шолом. Чорний, без малюнку. Поклала в руки Насті.