Розділ 24. Напарниця

Траса відкрилась несподівано.

Ліс закінчився — і одразу відкрився простір. Широкий асфальтований периметр, оточений металевими відбійниками. Ліхтарі по краях давали жовте технічне світло — не яскраве, але достатнє, щоб бачити. Десь збоку стояв невеликий металевий ангар, біля нього — два фургони з погашеними вогнями.

Макс зупинився між деревами. Не виходив на відкритий простір.

Серце калатало голосніше, ніж після десяти кілометрів пішки.

Ось вона. Тестова Траса-R. Та сама, дані якої Настя рахувала всю ніч. Та сама, що виявилась у зашифрованих координатах.

Вона виглядала простіше, ніж він уявляв. Не гоночний трек із трибунами і прожекторами. Просто асфальтоване коло з поворотами — але кожен поворот вивірений до градуса, кожен відбійник поставлений точно, кожна позначка на асфальті відповідала тим даним, що він бачив у файлі.

Макс опустився за кущем і дістав телефон.

Вони з'явились о двадцять третій рівно.

Два мотоцикли з різних боків ангару. Перший — темно-зелений, майже чорний у жовтому світлі. Другий — сріблясто-сірий, весь у датчиках і додатковому обладнанні, що виблискувало навіть у такому освітленні.

Конкі, — подумав Макс, дивлячись на темно-зелений. — І Крипто/Ключ.

Він знав про них небагато. Нова пара, технічна команда, більше довіряють електроніці, ніж інстинктам. Другий мотоцикл підтверджував це повністю — стабілізатори, датчики нахилу, автоматичне коригування.

Вони не гонщики. Вони інженери.

Пілоти і напарниці зійшли з мотоциклів, підійшли один до одного. Перекинулись кількома словами — коротко, без зайвих рухів. Макс не чув з такої відстані. Але бачив: ніяких рукостискань, ніяких посмішок. Просто технічна нарада перед заїздом.

Потім розійшлись. Надягли шоломи. Зайняли позиції.

Макс підняв телефон, відкрив програму для захоплення мережевого трафіку. Якщо мотоцикли передають дані — а вони майже напевно передають — він побачить хоча б структуру потоків.

Сигнал з'явився одразу. Два джерела. Одне — стабільне, рівномірне. Друге — густе, майже безперервне. Крипто/Ключ. Вони писали дані в реальному часі, буквально кожну мілісекунду.

Темно-зелений мотоцикл передавав набагато менше. Тільки базові параметри.

Цікаво, — подумав Макс. — Конкі не тоне в даних. Він рахує сам.

Вони поїхали без стартового сигналу. Просто одночасно рушили — неквапливо спочатку, потім швидше.

П'ять кіл внутрішнім радіусом.

Макс спостерігав і не міг відвести погляду.

Він бачив перегони на відео — у підвалі клубу, на екрані ноутбука. Але тут усе було інакше. Звук двигунів прорізав нічну тишу, відбивався від дерев, повертався приглушеним луною. Запах бензину і гарячого асфальту долинав навіть сюди, між дерева. Світло фар різало темряву гострими полосами.

Конкі їхав рівно. Без надлишкових рухів, без агресії. Він входив у повороти так, наче знав кожен сантиметр асфальту — м'яко, впевнено, з хірургічною точністю. Напарниця позаду нахилялась разом із ним — синхронно, без затримки.

Єдине ціле, — подумав Макс. — Вони справді єдине ціле.

Крипто/Ключ їхали інакше. Швидко — навіть швидше, ніж Конкі на окремих відрізках. Але в поворотах система стабілізації вмикалась з невеликою затримкою — і пілот кожного разу трохи коригував, компенсуючи. Маленькі поривчасті рухи замість однієї плавної лінії.

Алгоритм проти інтуїції, — Макс записав нотатку в телефоні. — Алгоритм швидший на прямих. Інтуїція точніша в поворотах.

П'ять кіл закінчились. Пауза. Потім — зовнішній радіус.

Тут траса ставала складнішою. Ширший периметр означав більші швидкості, але повороти були гострішими — S-подібні зв'язки, різкі зміни напрямку.

Крипто/Ключ почали відставати.

Не сильно. Не катастрофічно. Але в кожній S-подібній зв'язці їхня система стабілізації запізнювалась на мить — і ця мить коштувала метрів.

Конкі і його напарниця проходили ті ж повороти без жодного коригування. Вони просто знали, куди нахилятись і коли.

Раптом телефон показав нові дані.

Пакет даних з невідомого джерела — не з мотоциклів, не з ангару. Звідкись збоку. Він з'явився в мережевому трафіку, потримався кілька секунд і зник.

Макс нахмурився. Зберіг лог. Подивиться пізніше.

Але щось у структурі цього пакету було неправильним. Занадто правильним. Занадто схожим на те, що він очікував би побачити від технічного випробування НДІ.

Хтось підгодовує мене даними, — подумала частина його мозку. Та частина, яка завжди шукала маніпуляцію.

Але він не встиг розвинути думку.

Заїзди закінчились тихо.

Мотоцикли зупинились біля ангару. Пілот Крипто та напарниця Ключ зійшли, стояли і розглядали дані на планшеті. Пілот темно-зеленого теж зійшов. Стояв окремо, спиною до Макса.

Напарниця в чорному комбінезоні залишалась на мотоциклі ще кілька секунд.

Потім підняла руки до шолома.

Макс затримав дихання.

Вона зняла шолом повільно. Не різко, не театрально — просто плавним рухом, що виглядав природно і водночас остаточно. Наче людина, яка знімає щось, що носила довго, і знає, що більше не надягне.

Волосся розсипалось по плечах.

Юля.

Макс впізнав її миттєво. Те саме обличчя, що він бачив сьогодні вдень на площі. Той самий спокій у очах. Але зараз в них було щось ще — щось важке і тихе, як вода в глибокому колодязі.

Вона не озиралась. Не перевіряла, чи хтось дивиться.

Просто сказала — негучно, в нікуди, або в спину пілоту, що стояв поруч:

— Це останній раз. Настя вже практично готова. Я більше не зможу.

Пілот не обернувся.

Тиша.

Потім він коротко кивнув — ледь помітно, але Макс побачив навіть звідси.

Юля поклала шолом на сидіння мотоцикла. Розправила плечі. І пішла до ангару, не обертаючись.