Розділ 23. Тестова Траса-R

Обід вони замовили в готелі.

Невелика їдальня на першому поверсі, чотири столики, меню на одній сторінці. Настя їла борщ і дивилась у вікно. Макс їв і дивився в ноутбук.

Так вони сиділи мовчки хвилин п'ятнадцять. Це було нормально — їхнє мовчання завжди було нормальним. Не незручним, не напруженим. Просто тишею двох людей, яким не треба постійно заповнювати простір словами.

— Ти спокійніша, — нарешті сказав Макс, не відриваючись від екрану.

— Трохи, — Настя визнала.

— Це добре, — він підняв очі. — Настю, я серйозно. Те, що ми знайшли — це не страшно. Це зрозуміло. Державний проект, структура, відбір. Ти під контролем інституту, а не якихось випадкових людей. Це набагато безпечніше, ніж я думав спочатку.

Настя кивнула. Не заперечувала.

Він вірить у те, що знайшов, — думала вона. — І він хоче, щоб я теж повірила. Бо тоді він може відпустити тривогу. Бо тоді його функція виконана.

— Продовжуй тренування, — Макс говорив впевнено. — Юля жорстка, але якщо це частина підготовки — значить, так треба. Ти впораєшся.

— Ще тиждень, — Настя відповіла тихо.

— Ще тиждень, — він підтвердив. — А потім побачимо, що далі.

Вона подивилась на нього. На його обличчя — розслаблене, майже задоволене. Пазл склався. Загроза ідентифікована. Небезпека виявилась контрольованою.

Макс завжди так. Він знаходить відповідь — і заспокоюється. Це його сила. І його слабкість.

Після обіду вони вийшли на вулицю.

Суботнє Експертне жило своїм неспішним ритмом. Люди ходили по магазинах, сиділи на лавках біля фонтану, вигулювали собак. Сонце стояло невисоко — по-осінньому косе, м'яке, без справжнього тепла.

Вони йшли вздовж парку. Листя під ногами шелестіло — перше опале, ще не змокле, хрустке.

— Скажи мені одне, — Макс почав. — Юля. Вона дуже жорстко веде тренування?

— Вона не жаліє, — Настя відповіла коротко.

— Наскільки не жаліє?

Настя подумала. Як описати це точно, не перебільшуючи і не применшуючи?

— Перший тиждень я приходила додому і просто лягала. Не роздягаючись. Просто падала на ліжко і лежала.

Макс мовчав.

— М'язи адаптуються, — продовжила вона. — Зараз легше. Але рука заважає. Юля не робить знижки на опік — каже, що ліва рука теж має працювати.

— Розумно, — Макс сказав. Потім додав тихіше: — Жорстоко, але розумно.

Вони зупинились біля лавки. Настя сіла — ноги гуділи ще з ранку. Макс залишився стояти, дивлячись кудись поміж дерев.

— Настю, — він говорив не дивлячись на неї, — ти коли-небудь думаєш про те, щоб зупинитись?

— Часто, — вона відповіла чесно.

— І що заважає?

Настя помовчала. Листя злетіло з гілки, покружляло і впало на доріжку — повільно, неохоче, наче до останнього не хотіло відпускати дерево.

— Не знаю. Може, те ж саме, що не дало мені втекти від тієї установки в лабораторії.

Макс нарешті подивився на неї.

— Ти не вмієш тікати, — тихо сказав він.

— Ні, — Настя погодилась. — Не вмію.

Він усміхнувся. Трохи сумно.

О третій Макс відкрив ноутбук у номері готелю.

Рутинна перевірка — так він це називав. Переглянути мережу НДІ, подивитись, чи з'явилось щось нове в зовнішньому сегменті.

З'явилось.

Не документ. Не файл. Просто — технічна нотатка в публічному розділі. Коротка, нейтральна, без зайвих деталей:

«Планове випробування динамічних характеристик. Тестова Траса-R. Субота, 23:00. Участь запрошених команд».

Макс перечитав двічі.

Потім відкрив ще одне вікно. Почав копати.

Настя сиділа на підвіконні й дивилась, як він працює. Бачила, як напружились плечі. Як він нахилився ближче до екрану. Як пальці прискорились на клавіатурі.

Він знайшов, — зрозуміла вона. — Вони підкинули. І він знайшов.

— Що там? — запитала вона, хоч уже знала відповідь.

— Сьогодні вночі на трасі буде заїзд, — Макс говорив повільно, зосереджено. — Запрошені команди. Двадцять третя година. Тестова Траса-R — та сама траса, дані якої тобі надсилали на початку.

— Збіг? — Настя запитала нейтрально.

— Ні, — він відповів різко. — Настю, це не збіг. Це та сама траса. І якщо сьогодні вночі там заїзд — значить, там буде твій пілот. Конкі. Живий, реальний, не анонімний.

Тиша.

— Я маю туди піти, — Макс закрив ноутбук.

Настя повільно підвелась з підвіконня.

— Макс...

— Ні, послухай, — він підняв руку. — Це шанс. Я побачу його. Побачу, як це все виглядає в реальності. Підтверджу свій висновок або спростую. Настю, я не можу просто сидіти в готелі, знаючи, що за десять кілометрів відбувається щось важливе.

— Це небезпечно, — Настя сказала тихо.

— Я не буду близько. Просто подивлюсь здалеку. У мене є ліхтарик і хороші кросівки.

— Макс, — вона спробувала знову, — ти не знаєш дороги. Ліс, ніч, незнайоме місце.

— Завантажу карту, — він вже тягнувся до телефону.

Настя стояла і дивилась на нього. Відчувала — зупинити неможливо. Це Макс. Коли він вирішив — він вирішив.

Вони знали це. Саме тому підкинули інформацію. Вони знали, що він не втримається.

— Тоді я йду з тобою, — сказала вона.

Макс різко подивився на неї:

— Ні.

— Чому?

— Бо ти знаєш цих людей. Якщо тебе там побачать — все зміниться. Для них, для тебе, для всього. А мені потрібен незалежний погляд.

Настя стиснула зуби. Він мав рацію. І він помилявся. Одночасно.

— Крім того, — Макс говорив м'якше, — ти три дні майже не спала нормально. Юля загнала тебе на тренуваннях. Ти ледве ходиш. Тобі треба відпочити.

— Я нормально...

— Настю, — він підійшов, поклав руки на її плечі. Подивився прямо в очі. — Ти ледве тримаєшся. Я бачу. Дозволь мені зробити це одне. Ти відпочиваєш, я дивлюсь, потім розповідаю тобі все. Добре?

Вона мовчала.