Розділ 22. Легенда

Субота починалась із туману.

Він приповз із лісу ще вночі, ліг між будинками, розтікся по вулицях. Сосни за вікном стояли в молочній мряці — тільки верхівки проглядали крізь білу завісу.

Настя прокинулась о сьомій. Подивилась у вікно. Відчула, як тіло просить ще хоча б годину горизонтального існування. М'язи після тижня тренувань реагували на кожен рух, як образлива дитина — повільно і з протестом.

Телефон задзвонив.

Макс: «Кафе на площі. Десята. Я не сам».

Настя нахмурилась. Написала: «Хто?»

Макс: «Сергій. Сам знайшов. Цікаво».

Кафе «Лісова казка» займало перший поверх старого будинку на центральній площі. Дерев'яні столи, запах кави й ванілі, великі вікна із видом на фонтан. Туман до десятої майже розійшовся — лишились тільки клапті між деревами.

Настя зайшла і одразу побачила їх.

Сергій і Макс сиділи за столиком у кутку. Між ними — два горнятка кави, відкритий ноутбук, кілька паперових серветок із якимись схемами. Вони говорили. Жваво, перебиваючи одне одного.

Це неприродно, — промайнуло в голові Насті. — Сергій не буває таким відкритим із чужими. Він завжди спочатку спостерігає.

Вона підійшла. Обидва підняли голови.

— О, — Сергій широко всміхнувся. — Нарешті. Твій друг — монстр, до речі.

— В якому сенсі? — Настя сіла поруч із Максом.

— У хорошому, — Сергій постукав по ноутбуку. — Він за п'ятнадцять хвилин знайшов баг у публічному API нашого інститутського сайту. Я цей сайт адмініструю вже рік і не помітив.

— Це не баг, — Макс поправив без зарозумілості. — Це недокументована функція. Вони різні речі.

— Ось! — Сергій показав на нього пальцем. — Саме так кажуть люди, які самі цей баг і залишили.

Макс засміявся. Настя дивилась на них. Щось у цій сцені було трохи занадто... природним. Як вистава, в якій актори занадто добре знають текст.

Вона взяла меню. Нічого не показала на обличчі.

Офіціантка принесла Насті каву. Вона зігріла долоні об горнятко і слухала.

Сергій і Макс говорили про компресію даних. Потім про протоколи передачі. Потім Сергій сказав щось про оптимізацію алгоритмів сортування — і зупинився.

Маленька пауза.

— Ти кажеш про бінарне дерево, — Макс сказав рівно.

— Що? — Сергій кліпнув.

— Те, що ти щойно описав. Це не стандартна компресія. Це структура бінарного дерева з балансуванням. Де ти це вивчав?

Сергій помовчав секунду. Одну.

— В інтернеті, — він знизав плечима. — YouTube, туторіали, всяке таке.

— YouTube не вчить балансуванню AVL-дерев, — Макс сказав спокійно. — Це університетський матеріал третього курсу.

Тиша. Коротка, але відчутна.

Настя не рухалась. Дивилась у горнятко.

— Ну, — Сергій почухав потилицю, — я трохи випередив програму. Самоосвіта, знаєш, буває різна.

— Буває, — Макс кивнув. Голос нейтральний. Але очі лишались на Сергії ще мить довше, ніж треба.

Він зафіксував, — зрозуміла Настя.

Сергій теж це зрозумів. Він відвів погляд, потягнувся до кави.

— Слухай, — сказав він легко, змінюючи тему, — я хотів показати тобі одну штуку. Ти ж цікавишся мережами, так?

— Залежить від мережі, — Макс відповів.

— НДІ має зовнішній сегмент, — Сергій відкрив ноутбук, розвернув до Макса. — Публічна частина. Там є технічні звіти. Більшість — нудятина про бетон і сплави. Але є кілька цікавих.

Він вивів на екран список файлів.

Настя дивилась у свою каву. Серце калатало.

Ось воно. Ось чому Сергій тут.

Макс нахилився до екрана. Його очі рухались швидко — рядок за рядком.

— Ось цей, — Сергій вказав на файл. — Проект ПМ-7. Динаміка надстійких матеріалів. Відкрий.

Макс клацнув мишею. Документ відкрився.

Настя краєм ока бачила: таблиці, графіки, технічні схеми. Багато тексту. Офіційний вигляд — шапка НДІ, номер проекту, підписи.

Макс читав мовчки. Настя не підглядала. Вона дивилась у вікно, на площу, де голуби бродили біля фонтану.

Що там написано? Що вони хочуть, щоб він побачив?

— Цікаво, — нарешті сказав Макс. Голос нейтральний.

— Правда? — Сергій всміхнувся. — Я думав, тобі сподобається. Там є розділ про тестові транспортні засоби.

— Бачу, — Макс кивнув. — А цифровий підпис директора — він справжній?

— А чому б йому бути фальшивим? — Сергій підняв брову.

— Без причини, — Макс закрив документ. — Просто запитав.

Сергій відкинувся на спинку стільця. Розслаблено, без поспіху. Але Настя помітила — він видихнув трохи повільніше, ніж зазвичай.

Вони провели в кафе ще годину. Говорили про різне — про школу, про Експертне, про те, чим відрізняється сільське інтернет-з'єднання від міського.

Сергій розсмішив Макса двічі. Справжнім сміхом, не ввічливим.

Він хороший актор, — думала Настя. — Або справді симпатизує Максу. Або обидва.

О дванадцятій Сергій підвівся:

— Мені треба в інститут. Робота не чекає.

— У суботу? — Макс запитав.

— У НДІ суботи немає, — Сергій всміхнувся. — Приємно було познайомитись. Правда.

Він потиснув Максу руку. Потім Насті — просто кивнув, але у цьому кивку було щось особливе. Щось, що вона не могла пояснити.

Сергій вийшов. Дзвіночок над дверима тихо клацнув.

Вони залишились удвох.

Макс мовчав. Він дивився на свою каву, вже холодну, і щось обдумував. Настя знала цей вираз обличчя — так він виглядав, коли складав пазл.

— Макс, — тихо сказала вона.

— Він занадто розумний для механіка, — Макс відповів так само тихо, не піднімаючи голови.

— Я знаю.

— AVL-дерева — це не YouTube. Він або вчився в університеті, або має когось, хто його навчив.

— Або самоук, — Настя обережно сказала.

— Можливо, — Макс нарешті підняв погляд. — Але самоуки не зупиняються в середині речення, коли розуміють, що сказали забагато. Це рефлекс. Навчений рефлекс.