Розділ 21. Гра в тіні

П'ятниця. Обід.

Настя стояла біля воріт школи, спиралась на огорожу. Тіло нило — кожен м'яз, кожна кістка. Тиждень тренувань із Юлею вичавили з неї все. Вона ледве трималась на ногах.

Ще один тиждень. Тільки один. Потім це закінчиться. Або почнеться щось інше.

Автобус зупинився. Двері відчинились. Вийшов Макс.

Високий, худорлявий, у джинсах та толстовці. Рюкзак за плечима, окуляри в тонкій оправі. Він озирнувся, побачив Настю, усміхнувся.

Вона підійшла, обійняла його. Міцно, наче боялась відпустити.

— Настю, — він обережно відсторонив її, подивився в обличчя. — Боже, ти виглядаєш... виснаженою.

— Я знаю, — вона всміхнулась втомлено. — Тренування. Кожного дня. Юля не жартує.

Макс нахмурився.

— Це занадто. Ти ледве стоїш на ногах.

— Витримаю, — Настя випрямилась, намагаючись виглядати сильнішою. — Ще тиждень. Потім побачимо.

Макс мовчав. Потім обережно взяв її за руку.

— Ходімо. Покажеш мені це Експертне.

Вони пішли вулицею. Макс озирався, роздивлявся селище.

— Тихо тут, — сказав він. — Зовсім інакше, ніж у місті.

— Так, — Настя кивнула. — Тут усі один одного знають. Немає анонімності.

— А готель є? — Макс запитав.

— Є. Невеликий, біля центру. Я забронювала тобі номер. На два дні.

— Дякую, — Макс усміхнувся.

Вони дійшли до готелю — двоповерхова будівля, охайна, з вивіскою "Експертне". Макс зареєструвався, підняв речі до номера.

— Дай мені п'ятнадцять хвилин, — сказав він. — Приведу себе до ладу, і підемо далі.

Настя чекала внизу, в холі. Сиділа на м'якому кріслі, закрила очі.

Макс тут. Я не одна. Хоча б на два дні.

Він спустився швидко. Вони пішли до школи — Настя хотіла показати йому, де вона вчиться.

Біля входу стояла Юля. Побачила їх, підійшла.

— Настю! — усміхнулась вона. — А це хто?

Настя трохи занервувала. Але швидко взяла себе в руки.

— Юль, це Макс. Друг дитинства. Проїздом завітав на вихідні.

Юля подивилась на Макса уважно. Оцінювально. Потім простягнула руку.

— Приємно познайомитись. Я Юля. Однокласниця Насті.

Макс потиснув руку.

— Макс. Дуже приємно. Настя багато про вас розповідала.

Юля всміхнулась, але усмішка не дійшла до очей.

— Справді? Сподіваюсь, тільки хороше.

— Звісно, — Макс кивнув.

Макс усміхнувся — тою самою усмішкою, якою зустрічав вчителів у дитинстві. Юля відповіла дзеркальним відображенням. Настя бачила, як їхні пальці одночасно потягнулися до ґудзиків: він — на куртці, вона — на сумці.

Юля обернулась до Насті.

— Настю, а що, якщо я покажу твому другу наше селище? Ти ж втомлена після тренування. Відпочинь трохи.

Настя завагалась. Вона хотіла провести час із Максом. Але Юля вже взяла ініціативу.

— Юль, не треба...

— Та годі! — Юля махнула рукою. — Я з радістю! До того ж, Макс же вперше тут. Треба показати все найкраще.

Макс глянув на Настю. Вона ледь помітно кивнула.

Грай. Дізнайся, що вона хоче.

— Добре, — Макс усміхнувся Юлі. — Буду вдячний.

Юля взяла його під руку.

— Чудово! Ходімо, покажу школу, потім центр, озеро...

Вони пішли. Настя залишилась стояти, дивлячись їм услід.

Вона відволікає його. Не хоче, щоб ми говорили наодинці.

Соціальний геній. Вона вже зрозуміла, що Макс — загроза.

Юля провела Макса школою. Показала класи, лабораторії, спортзал.

— Ось тут Настя вчиться, — сказала вона, стоячи біля дверей одинадцятого класу. — Розумна дівчина. Дуже розумна.

— Знаю, — Макс кивнув. — Ми друзі з дитинства. Вона завжди була найкращою.

Юля подивилась на нього.

— А ви близькі? Як друзі?

Макс не відразу відповів. Потім обережно:

— Близькі. Але не так, як ви, мабуть, думаєте. Просто... розуміємо один одного.

Юля всміхнулась.

— Розуміння — це важливо. Особливо коли людина змінюється.

— Змінюється? — Макс підвів брову.

— Так, — Юля кивнула. — Настя дуже змінилась за ці тижні. Стала сильнішою. Рішучішою. Ви помічали?

Макс мовчав. Він помічав. І це його турбувало.

Вона інша. Не та Настя, яку я знав. Вона тверда. Холодна. Наче щось горить всередині, але назовні — лід.

— Помічав, — нарешті сказав він.

Юля продовжила екскурсію. Вони пройшли центром селища, зайшли до кафе, випили кави. Юля весь час говорила, розповідала про Експертне, про людей, про школу.

Слова повисли між ними, наче рибальська снасть

— Макс, а ви теж займаєтесь спортом? — запитала вона невинно.

— Ні, — він похитав головою. — Я більше технар. Комп'ютери, програмування.

— Розумію, — Юля кивнула. — То ви з Настею схожі. Вона теж любить точні науки.

— Так, — Макс усміхнувся. — Ми часто разом розв'язували задачі. Змагались, хто швидше.

— І хто виграв? — Юля нахилилась ближче.

— Вона, — Макс чесно відповів. — Завжди вона.

Юля всміхнулась. Але в очах промайнуло щось... полегшення?

Вона перевіряла, чи я конкурент. Чи можу зруйнувати її плани.

Вони повернулись до готелю. Юля попрощалась, пішла.

Макс піднявся до свого номера, закрив двері, впав на ліжко.

Вона небезпечна. Дуже небезпечна. Вона бачить крізь людей. І вона не хоче, щоб я забрав Настю.

Він дістав ноутбук, відкрив. Почав працювати.

Увечері Настя прийшла до готелю. Постукала в двері номера Макса.

Він відчинив, усміхнувся втомлено.

— Заходь.

Вона зайшла, сіла на край ліжка. Макс сів за стіл, де стояв ноутбук.

— Юля показала тобі все? — запитала Настя.

— Так, — Макс кивнув. — Вона... цікава. Дуже цікава.

— Що ти маєш на увазі?

Макс повернувся до неї.

— Вона перевіряла мене. Кожне питання — тест. Вона хотіла зрозуміти, хто я. Чи я загроза.