Розділ 19. Хімія страху

Урок хімії завжди пахнув чимось їдким і цікавим. Сьогодні — ацетоном та спиртом. Учитель, Олександр Михайлович, розповідав про органічний синтез, малюючи формули на дошці.

Настя сиділа за другою партою, поруч — Сергій. Він сьогодні був якийсь неспокійний. Постукував олівцем по зошиту, озирався на установку біля вікна.

Скляна конструкція для дистиляції стояла на металевій підставці. Колби, трубки, термометр, манометр. Усередині булькотіла жовтувата рідина. Пальник під колбою горів тихим синім полум'ям.

— Зверніть увагу, — Олександр Михайлович повернувся до класу, — процес дистиляції вимагає точного контролю температури. Якщо перегріти — тиск зросте критично.

Настя записувала, не дуже вслухаючись. Думки були про тренування. Завтра знову шоста ранку. М'язи все ще боліли.

Раптом Сергій тихо сказав:

— Настю, глянь на манометр.

Вона підняла голову. Стрілка манометра повільно повзла вправо. Червона зона наближалась.

— Там щось не так, — Сергій нахмурився. — Тиск зростає.

Олександр Михайлович теж помітив. Підійшов до установки, подивився на показники.

— Дивно, — пробурмотів він. — Температура нормальна, але тиск...

Стрілка різко смугнула в червону зону.

Рідина в колбі забурлила сильніше. Колір змінився — з жовтого на помаранчевий. Потім на червоний.

— Олександре Михайловичу! — Світлана вигукнула з задньої парти. — Воно червоне!

Учитель побілів.

— Всім від парт! Швидко! До дверей!

Клас зірвався. Стільці загриміли. Хтось закричав. Дівчата кинулись до виходу, хлопці штовхались.

Сергій схопив Настю за руку:

— Ходімо!

Але вона не рухалась. Дивилась на установку. Манометр показував критичний тиск. Рідина кипіла, бульбашки лопались. Скло колби вібрувало.

Скільки часу до вибуху? Тридцять секунд? Хвилина?

Олександр Михайлович метушився біля столу, намагаючись загасити пальник. Але кран заїло. Полум'я не гасло.

— Всі з класу! — кричав він. — Негайно!

Тиск треба скинути. Як?

Настя озирнулась. Вентиль на трубці. Якщо відкрити — пара вийде. Тиск знизиться.

Але вентиль був гарячим. Металева трубка червоніла від жару.

Рукою не візьмеш. Опечешся.

Сергій тягнув її до дверей:

— Настю, ти що?! Ходімо!

Вона смикнула руку, звільнилась. Схопила лабораторну рукавичку зі столу. Надягла. Побігла до установки.

— Настю, не смій! — Олександр Михайлович простягнув руку.

Але вона вже була біля вентилю. Схопила його. Метал пекучий навіть крізь рукавичку. Повернула.

Вентиль не піддавався.

Давай! Давай!

Вона напружила всі сили. М'язи, що боліли після тренувань, закричали від болю. Але вона тиснула.

Вентиль повільно повернувся.

Шипіння. Гучне, різке. Біла пара вирвалась із трубки, вдарила в руку Насті.

Біль. Гострий, обпікаючий.

Настя відсмикнула руку, впала на підлогу. Рукавичка дімилась.

Але стрілка манометра повільно поповзла назад. Тиск падав. Рідина в колбі заспокоювалась, колір світлішав.

Олександр Михайлович нарешті загасив пальник. Установка затихла. Тільки тихе шипіння залишкової пари.

Клас завмер у дверях. Усі дивились на Настю, що сиділа на підлозі, притискаючи праву руку до грудей.

Сергій підбіг до неї:

— Настю! Ти як?

— Нормально, — прошепотіла вона крізь біль. — Просто... пече.

Олександр Михайлович присів біля неї, обережно взяв її руку. Рукавичка була обпалена. Під нею — червона пляма на долоні.

— Опік другого ступеня, — тихо сказав він. — Треба до медкабінету. Зараз.

Двері клацнули. Юля вбігла всередину, обличчя бліде як стіна.

— Що тут?! — вона озирнулась. Побачила Настю на підлозі, Сергія поруч.

Її обличчя спотворилось.

— Сергію! — вона майже кричала. — Що ти наробив?!

Сергій завмер. На його обличчі — страх. Справжній страх.

— Я... я не знаю. Установка просто...

— Просто?! — Юля підійшла до нього, очі палали. — Ти відповідальний за підготовку обладнання! Ти мав перевірити!

— Юль, я перевірив, — Сергій говорив тихо. — Усе було нормально...

— Нормально?! — Юля показала на Настю. — Вона обпеклась! Через твою недбалість!

Олександр Михайлович підвівся:

— Юліє, заспокойся. Зараз не час. Треба допомогти Насті.

Юля стиснула зуби, підійшла до Насті, допомогла їй встати.

— Ходімо, — тихо сказала вона. — Я поведу тебе до медкабінету.

Настя кивнула. Вони пішли до дверей. Клас розступився, пропускаючи їх.

Сергій залишився стояти біля столу, дивлячись їм услід. Обличчя сіре.

Медкабінет пахнув йодом і ватою. Медсестра, Олена Василівна, обережно накладала мазь на опік Насті.

— Боляче? — запитала вона.

— Терпимо, — Настя стиснула зуби.

Юля сиділа поруч, мовчки дивлячись на руку Насті. Обличчя все ще бліде, але гнів уже вщух.

— Вибач, — тихо сказала вона. — За крик на Сергія. Я просто... злякалась.

Настя подивилась на неї.

— Ти злякалась?

— Так, — Юля відвела погляд. — Коли побачила тебе на підлозі... подумала, що щось страшне сталося.

Настя мовчала. Щось у голосі Юлі було незвичним. Щирим.

— Чому ти не втекла? — Юля запитала. — Усі тікали. А ти побігла до установки.

Настя задумалась.

— Не знаю. Просто... подумала, що треба щось зробити. Інакше вона б вибухла. І тоді постраждали б усі.

Юля дивилась на неї довго. Потім тихо всміхнулась.

— Ти дивна, Настю. Дуже дивна.

— Це добре чи погано? — Настя спробувала жартувати крізь біль.

— Не знаю, — Юля похитала головою. — Але... мабуть, добре.

Олена Василівна закінчила перев'язувати руку.

— Ось, — вона простягнула Насті тюбик мазі. — Мажте двічі на день. І не мочіть. Тиждень має зійти.

— Дякую, — Настя взяла тюбик лівою рукою.