Розділ 17. Я знаю, скільки це коштує

Настя йшла вулицями Експертного додому. Ночі тут були тихі — жодних машин, жодних людей. Лише шелест листя на вітрі та далекий крик нічного птаха. Над головою — безмежне зоряне небо, яке здавалось ближчим, ніж у місті.

Але Настя не дивилась на зірки. Вона прокручувала в голові останні години.

Юля. Її рука, що стискала мою, коли ми йшли коридорами будинку. Вона не відпускала. Постійно тягла за собою. Наче боялась, що я кудись піду.

Андрій. Він стояв біля вікна, пригнічений, сумний. Чому? Що сталося?

Сергій. Веселий, відкритий. Єдиний, хто не грав. Єдиний справжній друг тут.

Настя стиснула куртку навколо себе. Вітер став холоднішим.

Я нічого не дізналась. Нічого. Юля уникала теми про блокнот. Сергій тільки жартував. Результатів конкурсу немає. Що я взагалі робила на цій вечірці?

Вона дійшла до свого будинку, тихо зайшла всередину. Батьки вже спали. Вона пройшла до своєї кімнати, скинула куртку, сіла на ліжко.

Телефон задзвонив. Макс.

Настя підняла трубку.

— Алло?

— Настю! — голос Макса був схвильованим. — Ну як? Що на вечірці? Дізналась щось?

Настя зітхнула.

— Нічого. Абсолютно нічого.

— Що ти маєш на увазі? — Макс здивувався.

— Юля тримала мене під контролем увесь час, — Настя потерла обличчя долонею. — Не давала поговорити ні з Андрієм, ні з Сергієм. Постійно відволікала. А коли я запитала про блокнот Кіри, вона просто змінила тему.

— Юля кинула мені виклик. Публічно. Сказала, що не вірить, що дівчина-інтелектуал може витримати фізично. І запропонувала двотижневі тренування.

— І ти прийняла? — Макс здивовано запитав.

— Так, — Настя відповіла твердо. — Я не могла відмовитись. Усі дивились. Якби я сказала «ні», це виглядало б, наче я боюсь. Наче я слабка.

— Настю, — Макс говорив обережно, — а ти не думала, що вона просто хоче тебе принизити?

Настя завмерла.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну подумай, — Макс продовжив. — Юля — дочка директора, спортивна, впевнена в собі. Ти — нова дівчина, розумна, але не спортивна. Вона кидає виклик, ти приймаєш, а потім здаєшся через тиждень. І всі бачать, що вона мала рацію. Це ж ідеальний спосіб тебе принизити.

Настя відчула, як гнів піднявся хвилею.

— Можливо, — тихо сказала вона. — Але я не здамся. Я витримаю. Доведу, що можу.

— Але навіщо? — Макс запитав. — Настю, ти що, справді будеш тренуватись із цією Юлею? Два тижні? Кожен день?

— Так, — Настя відповіла. — Я дала слово. І я не відступлю.

Макс зітхнув.

— Добре. Але послухай... а чому саме фізичні тренування? Чому зараз, одразу після конкурсу?

Настя нахмурилась.

— Не розумію, не думаю, що це пов’язано, ..... а що ти маєш на увазі.

— Ну подумай, — Макс говорив швидше. — Конкурс закінчився в п'ятницю. Вечірка — субота. І одразу Юля оголошує про тренування. Це занадто збігається, ти не знаходиш?

Настя мовчала. Думки почали складатись у нову картину.

— Макс, ти хочеш сказати...

— Що парі — це продовження конкурсу! — Макс майже кричав від захоплення. — Настю, подумай! Перший тест був інтелектуальний. Ти мала порахувати траєкторії, довести, що розумієш механіку руху. А тепер — другий тест. Фізичний. Ти маєш довести, що можеш витримати навантаження. Що тіло достатньо сильне.

Настя завмерла. Серце калатало.

— Але... але Юля сказала, що це її особистий проєкт. Що вона просто хоче спробувати екстремальний спорт.

— А що, якщо це прикриття? — Макс наполягав. — Настю, ти сама говорила, що все тут дивне. Вони щось планують. І це парі — частина плану.

Настя закрила очі. Пазл складався. Повільно, але складався.

— Але навіщо? — прошепотіла вона. — Навіщо їм перевіряти мою фізичну форму?

— А як ти думаєш? — Макс тихо сказав. — Що потрібно напарниці на мотоциклі? Інтелект — так. Але ще й витривалість. Сила. Баланс. Швидка реакція. Якщо ти фізично не готова — ти не зможеш їздити.

Настя відчула, як холодна хвиля пройшла по спині.

— Ти думаєш... ти думаєш, вони перевіряють мене як кандидатку в напарниці?

— А що ще? — Макс відповів. — Настю, це логічно. Перший тест — інтелект. Другий — фізика.

Настя мовчала. Серце калатало так голосно, що, здавалось, Макс міг почути це навіть через телефон.

Телефон задзвонив. Повідомлення. Настя глянула на екран.

Юля: «Тренування починаються завтра о 6 ранку. Стадіон НДІ. Не спізнюйся. Дарина з нами. 😉»

Настя подивилась на повідомлення, потім знову на телефон, де Макс чекав на лінії.

— Макс, — тихо сказала вона, — Юля щойно написала. Тренування завтра о шостій ранку.

— Бачиш? — Макс говорив упевнено. — Вони не гаяють часу. Конкурс закінчився, і одразу — наступний етап.

Настя спочатку хотіла заперечити. Сказати, що Макс перебільшує. Що це просто збіг. Але...

Занадто багато збігів. Занадто багато дивних речей.

— Ти правий, — нарешті видихнула вона. — Це занадто збігається. Конкурс, вечірка, виклик, тренування. Все одразу. Наче... наче за планом.

— Саме так, — Макс кивнув — вона чула це в його голосі. — Настю, вони перевіряють тебе. Крок за кроком. І якщо ти пройдеш усі тести — вони візьмуть тебе. Я впевнений.

Настя закрила очі. Відчула страх. Холодний, пронизливий страх.

— Макс, а що, якщо я не витримаю? Що, якщо мені буде занадто важко?

— Тоді ти здасися, — Макс відповів чесно. — Але, Настю... ти пройшла стільки. Переїхала в нове місце. Знайшла координати. Вирішила складну задачу. Прийняла виклик на вечірці. Ти не здаєшся. Це не про тебе.

Настя всміхнулась крізь страх.

— Дякую, Макс. Ти завжди віриш у мене.

— Бо ти вартa віри, — Макс тепло сказав. — Тримайся. І пиши мені, як пройдуть тренування. Я хочу знати все.

— Обіцяю, — Настя відповіла.