Розділ 16. Шахи без фігур

Будинок Юлі стояв у центрі селища — двоповерхова вілла з великими вікнами, охайним газоном і кам'яною доріжкою до входу. Настя зупинилась біля воріт, глибоко вдихнула. Серце калатало.

Це воно. Зараз я дізнаюсь щось. Маю дізнатись.

Вона пройшла доріжкою, піднялась сходами, постукала в двері. Юля відчинила одразу — усміхнена, у стильній сукні, волосся розпущене.

— Настю! — вона обійняла її, наче вони були найкращими подругами. — Заходь! Усі вже тут.

Усередині було гамірно. Музика грала негучно, хтось сміявся, хтось танцював. Настя впізнала обличчя однокласників — Світлана, Віка, Олена, Дарина, Руслан, Дмитро, інші. Усі святково вбрані, усі веселі.

І серед них — Андрій і Сергій.

Андрій стояв біля вікна, тримаючи в руках склянку з соком, дивився кудись у порожнечу. Обличчя пригнічене, плечі опущені. Сергій навпаки — розмовляв із Русланом, жартував, сміявся.

Настя мимоволі подивилась на Андрія. Їхні погляди зустрілись на мить. Потім відвернувся.

Чому він такий сумний? Що сталося?

— Настю, ходімо, покажу тобі будинок! — Юля взяла її за руку, потягла до сходів.

Вони пройшли кухнею, вітальнею, піднялись на другий поверх. Юля показувала кімнати, розповідала щось про ремонт, але Настя майже не слухала. Вона думала про інше.

Коли вони повернулись вниз, Настя обережно завела розмову:

— Юль, а як справи з тим документом для батька? Ти встигла передати?

Юля на мить завмерла. Потім усміхнулась.

— Так, усе нормально. Батько отримав. Дякую, що запитала.

— А той блокнот... — Настя продовжила, намагаючись звучати байдуже. — З ім'ям Кіра. Ти сказала, що це щоденник куратора. Він не сердився, що ти його випадково взяла?

Юля подивилась на неї уважно. Занадто уважно.

— Ні, — тихо відповіла вона. — Він зрозумів, що це була помилка. Усе гаразд.

Настя хотіла запитати ще щось, але Юля раптом взяла її за руку.

— Ходімо, приєднуйся до компанії. Не можеш ж ти весь вечір стояти осторонь.

Вона повела Настю до групи дівчат — Світлани, Віки, Дарини. Вони розмовляли про щось веселе, сміялись. Настя мимоволі приєдналась, але думки були зовсім не тут.

Юля уникає теми. Вона не хоче говорити про блокнот.

Настя озирнулась, шукаючи Андрія. Він усе ще стояв біля вікна, сам. Вона хотіла підійти, але Юля наче читала її думки.

— Настю, допоможи мені на кухні, — раптом попросила вона. — Треба винести напої.

Настя не могла відмовитись. Вони пішли на кухню. Юля відкрила холодильник, почала доставати пляшки.

— Слухай, Настю, — раптом сказала вона, не дивлячись на неї. — Я хочу тобі щось сказати.

Серце Насті підстрибнуло.

— Що?

Юля повернулась до неї, обличчя серйозне.

— Куратор конкурсу... він був вражений твоїм рішенням.

Настя завмерла.

— Справді?

— Так, — Юля кивнула. — Він сказав, що це одне з найкращих рішень, які він бачив. Дуже детальне. Дуже точне.

Настя відчула, як радість піднялась хвилею.

— Значить, я виграла?

Юля помовчала. Потім тихо:

— Результати оголосять у понеділок. Офіційно. Але... — вона нахилилась ближче, прошепотіла, — між нами, ти молодець. Справді молодець.

Настя не знала, що відповісти. Юля всміхнулась, взяла пляшки й пішла назад до гостей. Настя залишилась стояти на кухні, серце калатало.

Куратор вражений. Я молодець. Але чому результати тільки в понеділок?

Вечірка продовжувалась.

Пізніше, коли всі зібрались у вітальні, Юля раптом підвелась, вимкнула музику. Усі замовкли, дивлячись на неї.

— Друзі, — Юля усміхнулась, — я хочу оголосити щось важливе.

— Що саме? — Віка зацікавлено нахилилась уперед.

Юля пройшлась по кімнаті, драматично павзуючи.

— Як ви знаєте, я люблю спорт. Люблю виклики. І нещодавно я вирішила: хочу спробувати щось екстремальне.

— Що саме? — Дарина запитала.

— Двотижневий інтенсивний курс фізичної підготовки, — Юля зупинилась посеред кімнати. — Баланс, витривалість, реакція. Все, що потрібно для екстремального спорту. Я знайшла програму, знайшла місце для тренувань. І хочу пройти її.

— Круто! — Дарина сплеснула в долоні.

— Але є нюанс, — Юля усміхнулась. — Програма дуже важка. Дуже. Не кожен витримає.

Вона обвела поглядом усіх присутніх. Зупинилась на Насті.

— Наприклад, — Юля говорила повільно, з легкою іронією, — я не вірю, що дівчина-інтелектуал зможе витримати фізично. Розум — це чудово. Але коли м'язи горять, коли легені палають, коли тіло кричить «стоп» — розум не допоможе.

Настя відчула — Юля зверталась до неї, гнів піднявся хвилею. Усі обернулись.

— Юль, чому ти так думаєш? — Світлана обережно запитала.

— Тому що бачила, — Юля знизала плечима. — Розумні дівчата зазвичай не дружать зі спортом. Вони сидять за книжками, за комп'ютерами. А коли треба пробігти кілометр або присісти п'ятдесят разів — здаються.

Настя напружилась. Усі дивились на неї, чекаючи реакції. Вона відчувала — Юля провокує її. Але водночас... водночас щось у цих словах лунало правдиво.

— Я займалась танцями, — твердо сказала Настя. — П'ять років. Я звикла до навантажень.

— Танці — це не те саме, — Юля усміхнулась. — Танці — це красиво. Грація, пластика. А те, що я пропоную, — це важко. Біль, піт, межа можливостей.

Настя підвелась. Серце калатало, але голос був твердим.

— Я приймаю виклик.

Юля підвела брову.

— Справді?

— Так, — Настя не відвела погляду. — Я пройду твою програму. Два тижні. Усі тренування. І доведу, що інтелектуалка може бути сильною фізично.

Юля повільно усміхнулась. У її очах — щось схоже на задоволення.

— Чудово. Тоді парі. Якщо ти витримаєш усі два тижні без жодного пропуску — я публічно визнаю, що помилилась. А якщо здасися — ти визнаєш, що я мала рацію.