Розділ 15. Зіткнення

Останній урок п'ятниці закінчився о третій. Настя повернулася до класу, взяла свою папку з роботою. В бібліотеці було гамірно.

Андрій і Сергій теж здавали свої роботи.

Сергій стояв першим, тримаючи товсту папку. Він весело балакав з Юлею, передаючи їй документи.

— От, готово! — він усміхався. — Провів над цим три ночі, але воно того варте.

— Подивимося, — Юля говорила нейтрально, приймаючи папку. — Я передам куратору.

— А він коли відповість? — запитав Сергій.

— Не знаю. Коли перевірить усі роботи, — Юля клала папку до великої сумки.

Настя спостерігала, стоячи осторонь. Сергій здав свою роботу. То він справді брав участь, не просто говорив.

Сергій відійшов, і настала черга Андрія. Він підійшов до Юлі мовчки, простягнув свою папку.

— Ти теж? — Юля запитала, і в її голосі була якась нотка здивування.

— Так, — Андрій говорив коротко. — Завдання цікаве. Вирішив спробувати.

Юля взяла його папку, поклала до сумки.

— Добре. Передам.

Вони обмінялися поглядами — коротким, але Настя побачила щось у цьому погляді. Розуміння. Підтримку. Щось більше, ніж просто передача документів.

«Вони щось знають. Щось, що я не розумію».

Андрій пішов, не озираючись. Юля закрила сумку, обернулася — і побачила Настю.

— О, Настя, — вона говорила спокійно. — Ти готова, так?

— Так, — Настя підійшла ближче й тремтячими руками передала срою роботу. — Скільки всього робіт?

Юля замислилася.

— Твоя, Андрія, Сергія. І ще дві від старшокласників з інших класів. П'ять всього.

— Багато, — Настя намагалася говорити байдуже.

— Достатньо для вибору, — Юля усміхнулася холодно. — Куратор буде задоволений.

Вона закинула сумку на плече.

— Мені треба йти. Передавати в інститут.

— Юль, — Настя зупинила її. — Про вчора. Той блокнот...

Юля напружилася. На мить у її очах промайнуло щось — страх? застереження?

— Забудь про це, — сказала вона тихо. — Це не твоя справа.

— Але якщо це пов'язано з конкурсом...

— Не пов'язано, — Юля перебила твердо. — Настю, не лізь у чужі справи. Серйозно. Це може бути небезпечно.

Вона пішла швидким кроком, залишивши Настю біля шафок.

«Небезпечно», — повторила Настя про себе. — «Вона попередила мене»

Настя зібрала свої речі, пішла до виходу. Коридор був майже порожній — більшість учнів уже поїхали додому.

Вона повертала за ріг — і раптом зіткнулася з кимось.

Сильні руки схопили її за плечі, не даючи впасти. Настя підняла голову — і зустрілася поглядом з Андрієм.

Вони стояли дуже близько. Занадто близько. Настя відчувала тепло його рук на своїх плечах, відчувала його подих.

І щось інше. Силу. Сталеву, непохитну силу, яка випромінювалася від нього.

«Він не просто розумний хлопець», — промайнуло в голові. — «Він хтось інший. Хтось сильний. Хтось небезпечний».

— Вибач, — Андрій сказав тихо, відпускаючи її.

Але його руки затрималися на мить довше, ніж треба. Його погляд теж.

Вони стояли, дивлячись одне на одного. Між ними повисла та сама електрична напруга, що й раніше. Але тепер вона була сильнішою. Інтенсивнішою.

— Гарна робота, — раптом сказав Андрій.

Настя застигла.

— Що?

— Твоє рішення. Для конкурсу, — він говорив спокійно, але в його очах було щось незвичне. — Я бачив, як ти віддавала Юлі. Папка товста. Ти багато попрацювала.

— Ти теж, — Настя відповіла, не відводячи погляду.

— Так. Цікава задача, — Андрій трохи усміхнувся. — Реверсивний крен. Динаміка мас. Не те, що зустрічається кожен день.

— Ти розумієшся на цьому, — Настя сказала, і це не було питанням.

— Трохи, — він знизав плечима. — Теорія цікава. Практика, напевно, складніша.

«Практика», — Настя вхопилася за слово. — «Він знову говорить про практику. Ніби має досвід».

— Ти коли-небудь пробував? — запитала вона обережно. — Практично, в реальності?

Андрій дивився на неї, і в його очах з'явилося щось холодне, закрите.

— Ні, — сказав він коротко. — Це занадто небезпечно.

Він відступив на крок, розриваючи момент.

— Мені треба йти. Удачі на конкурсі.

— Тобі теж.

Андрій пішов, і Настя стояла, дивлячись йому вслід. Її серце калатало так, ніби вона пробігла марафон.

«Що щойно сталося?»

Вона відчула його силу. Не фізичну — хоча руки були міцними. Іншу. Внутрішню. Сталеву волю, яка тримала його разом, не дозволяючи розсипатися.

«Він несе щось важке», — зрозуміла вона. — «Щось, що могло б зламати когось іншого. Але він тримається. Силою волі».

І раптом Настя відчула щось нове. Не тільки цікавість. Не тільки бажання розгадати таємницю.

Повагу.

До хлопця, який попри все, попри біль і страх, продовжував іти вперед.

Увечері Настя сиділа на балконі, дивлячись на зірки. Експертне спало, тихе і спокійне. Але в її голові бушувала буря думок.

Сьогодні вона здала рішення. Розкрила карти. Зашифрувала в роботі деталь, яку зрозуміє тільки той, хто бачив її попередні розрахунки.

Але що станеться потім?

Настя згадала зіткнення з Андрієм у коридорі. Його руки на її плечах. Його погляд. Силу, яку вона відчула.

«Хто ти, Андрію Джура?» — подумала вона. — «Просто розумний учень? Чи щось більше?»

І щоденник Кіри. З формулами. З розрахунками. Який належить «куратору з НДІ».

«Якщо куратор — це Конкі, то він бачив мої розрахунки. І зараз бачить моє рішення. І розуміє, що я знаю більше, ніж показую».

Думка була хвилюючою і страшною одночасно.

Телефон пискнув. Повідомлення від Макса:

«Ну що? Здала?»

Настя відповіла:

«Так. Зашифрувала інформацію, як планували. Тепер чекаю»

«А що з щоденником Кіри? Ще думаєш про це?»

Настя замислилася.