Розділ 14. Щоденник

Четвер. Обідня перерва. Їдальня була повна учнів, шум розмов змішувався з брязкотом тарілок і сміхом. Настя сиділа за столом біля вікна, тарілка з недоїденим обідом перед нею. Голова гула після математики — вчитель дав складну задачу, і вона все ще обертала її в думках.

— Можна до вас? — почувся знайомий голос.

Настя підвела голову. Юля стояла з таці в руках, поруч — Світлана та Віка. Усі троє виглядали звично, але щось у Юлі було не так. Обличчя бліде, очі червоні, наче вона плакала.

— Звісно, — Настя посунулась, звільняючи місце.

Юля сіла навпроти, Світлана й Віка — поруч. Віка одразу почала щось розповідати про нову колекцію одягу, але Настя не слухала. Вона дивилась на Юлю.

Щось не так. Вона виглядає... зламаною.

Юля майже не торкалась їжі. Вона дивилась у вікно, пальці нервово перебирали краєчок серветки. Потім раптом нахилилась до Світлани, прошепотіла щось. Настя вловила лише кілька слів:

— ...документ для батька... забула дома... не знаю, що робити...

Світлана співчутливо поклала руку на плече Юлі.

— Та не хвилюйся так. Зателефонуй, попроси когось принести.

— Не можу, — Юля потерла обличчя долонею. — Батько на нараді. Телефон вимкнений. А документ потрібен до вечора...

Голос тремтів. Настя мимоволі відчула співчуття. Юля завжди виглядала такою впевненою, а зараз — наче весь світ завалився на неї.

Юля різко підвелась, взяла свою сумку, поклала на стіл.

— Може, я все ж таки взяла його... — вона почала нервово перебирати вміст сумки.

Зошити, ручки, телефон, косметичка. Юля викладала все на стіл, руки тремтіли.

— Юль, заспокойся, — Віка обережно сказала. — Ти так нервуєш...

— Я маю знайти! — Юля майже кричала, але потім стиснула зуби, стримуючись. — Вибачте. Просто... це важливо.

Вона дістала ще кілька папірців, потім — щось у темній обкладинці. Невеликий блокнот, потертий, зі згорнутими кутами. Юля не звернула на нього уваги, продовжувала шукати. Але блокнот був покладений невдало — він ковзнув по краю столу й упав на підлогу.

Прямо біля ніг Насті.

Настя нахилилась, підняла його. Блокнот розкрився на середині. І вона побачила.

На обкладинці — напис. Золотими літерами, трохи стертими: «Кіра».

Усередині — аккуратний почерк. Рядки тексту, формули, схеми. Настя впізнала їх миттєво. Траєкторії. Розрахунки швидкості. Кути нахилу.

Це ж...

Серце підстрибнуло. Руки затремтіли.

— Настю, віддай! — Юля різко схопила блокнот з її рук.

Настя підвела погляд. Юля стояла з блокнотом, притиснутим до грудей, обличчя бліде, очі широко розкриті. Вона озирнулась по їдальні, наче перевіряючи, чи ще хтось бачив.

Настя мимоволі простежила за її поглядом. І побачила.

Андрій. Він сидів за сусіднім столом разом із Сергієм, обличчя спокійне, але погляд направлений на них. Їхні очі зустрілись на мить. Потім відвернувся, продовжуючи розмову з Сергієм.

— Юль, що це? — тихо запитала Віка, дивлячись на блокнот.

— Нічого, — Юля швидко сховала блокнот назад у сумку, застебнула блискавку. — Просто... особисті записи.

— А чому там ім'я Кіра? — Світлана обережно запитала.

Юля завмерла. Потім тихо, майже шепотом:

— Це... це особистий щоденник мого куратора з НДІ. Він попросив мене передати документи батькові. Я взяла це випадково разом із папірцями...

— Куратора? — Настя не втрималась. — З того конкурсу?

Юля різко подивилась на неї. У її очах — страх. Справжній страх.

— Так, — ледь чутно відповіла вона. — Але це... це конфіденційно. Ніхто не має знати. Обіцяйте, що не скажете нікому?

Світлана й Віка кивнули. Настя теж кивнула, але всередині все кипіло.

Щоденник куратора. Із ім'ям Кіра. З формулами траєкторій.

Кіра. Напарниця Конкі. Вона загинула.

Значить, куратор...

— Я маю йти, — Юля схопила сумку, не доїла обід. — Вибачте. Мені треба... треба повернути це.

Вона пішла, швидко, майже біжачи. Світлана й Віка переглянулись.

— Що з нею? — Віка здивовано запитала. — Вона така нервова сьогодні.

— Не знаю, — Світлана похитала головою. — Може, справді щось важливе з документами.

Настя мовчала. Вона дивилась на двері, через які зникла Юля. Серце калатало.

Щоденник Кіри. У Юлі. Юля каже, що це щоденник куратора.

Але чому там ім'я Кіра? Чому формули траєкторій?

Хіба що...

Думка спалахнула, як блискавка.

Куратор — це Конкі. А Кіра — його напарниця. Вона писала цей щоденник. Записувала їхні тренування, розрахунки.

А тепер цей щоденник у Юлі. Бо вона передає документи від куратора.

Значить, Юля знає куратора. Знає Конкі.

Я була права. Конкі пов'язаний із НДІ. Але хто він?

Вона озирнулась, шукаючи Андрія. Він усе ще сидів за своїм столом, спокійно розмовляв із Сергієм. Наче нічого не сталося.

Але він бачив. Я знаю, що він бачив.

Чому він не реагував? Чому просто спостерігав?

Увечері Настя не могла зосередитись на домашньому завданні. Думки крутились навколо одного — щоденника з ім'ям Кіра.

Вона взяла телефон, набрала Макса. Він підняв трубку одразу.

— Алло?

— Макс, мені треба поговорити. Терміново, — Настя говорила швидко, нервово.

— Що сталося? — Макс одразу насторожився.

Настя розповіла все — як Юля впустила блокнот, як Настя побачила ім'я Кіра й формули, як Юля схопила блокнот і сказала, що це щоденник куратора з НДІ.

Макс мовчав, обробляючи інформацію.

— Настю, — нарешті сказав він, — ти розумієш, що це означає?

— Що саме? — Настя стиснула телефон.

— Кіра — це напарниця Конкі. Вона загинула. А тепер її щоденник у Юлі. Юля каже, що це щоденник куратора конкурсу, — Макс говорив повільно, обережно. — Це може означати тільки одне: куратор — це Конкі. А Юля працює на нього.