Розділ 13. Ва-банк

Середа. Другий день роботи над задачею. Настя сиділа в бібліотеці під час вільного уроку, зошит перед нею весь исписаний формулами. Голова гула від цифр, очі пекли від напруги.

— Знову рахуєш? — голос Андрія пролунав над вухом.

Настя підскочила, швидко прикрила зошит рукою. Обернулась. Андрій стояв позаду, руки в кишенях, обличчя спокійне.

— Так, — коротко відповіла вона. — А ти?

— Теж, — Андрій сів навпроти, не чекаючи запрошення. — Складна задача. Але цікава.

Настя стиснула олівець під столом. Він сидів занадто близько. Дивився занадто уважно. Серце Насті стукало так, що вона боялася, як би Андрій не почув його через стіл.

— Ти вже далеко просунувся? — запитала вона, намагаючись звучати байдуже.

— Достатньо, — Андрій нахилився ближче. — А ти?

— Теж достатньо, — Настя не відвела погляду.

Вони дивились одне на одного. Тиша. Напруга росла з кожною секундою.

— Знаєш, — Андрій відкинувся на спинку стільця, — ти добре тримаєш обличчя. Але я бачу, що ти нервуєш.

Настя відчула, як гнів піднявся хвилею.

— Я не нервую, — твердо сказала вона. — Просто концентруюсь.

— Концентруєшся, — Андрій повторив, усміхнувшись ледь помітно. — Добре. Тоді не буду заважати.

Він підвівся й пішов до виходу. Настя стежила за ним поглядом, серце калатало.

Що з ним не так? Чому він так поводиться? Наче перевіряє мене. Наче грається.

Вона нахмурилась.

Він починає мене бісити. Справді бісити.

Увечері Настя зателефонувала Максу. Потрібно було вимовити вголос те, що крутилось у голові весь день.

— Алло? — Макс підняв трубку одразу.

— Макс, мені треба поговорити, — Настя говорила швидко, нервово. — Щось не сходиться.

— Що саме? — Макс насторожився.

— Андрій і Сергій, — Настя потерла обличчя долонею. — Вони теж беруть участь у конкурсі. Обидва. Андрій постійно крутиться навколо мене, ставить дивні питання, наче перевіряє. А Сергій... Сергій підтримує, але водночас каже, що теж вирішує задачу.

— І що тебе бентежить? — Макс запитав обережно.

— Якщо вони змагаються за місце консультанта — чи можуть вони бути пов'язані з пілотом? — Настя говорила швидше. — Я думала, Андрій і Сергій — це команда. Але якщо вони обидва беруть участь у конкурсі...?

Макс мовчав, обробляючи інформацію.

— Настю, — нарешті сказав він, — а що, якщо це саме вони й створили оголошення?

Настя завмерла.

— Що ти маєш на увазі?

— Подумай, — Макс говорив повільно, обережно. — Вони перевіряють тебе. Конкурс — це тест. Але щоб не виглядати підозріло, вони самі беруть участь. Під вигаданими іменами або навіть під своїми. Щоб ти не здогадалась, що це пастка.

Настя закрила очі. Логіка була безжальною.

— Значить, вони граються зі мною.

— Не граються, — Макс поправив. — Перевіряють. Це різниця. Вони не знають, чи можуть тобі довіряти. Тому створили ситуацію, де ти маєш довести себе на тлі інших.

Настя стиснула зуби.

— А якщо я не найкраща? Якщо Андрій або Сергій виявляться кращими?

— То ти програєш, — Макс сказав це м'яко, але твердо. — Настю, це конкуренція. Справжня. Вони не дадуть тобі перемогу просто так. Ти маєш її заслужити.

Настя мовчала. За вікном темніло небо, перші зірки з'являлись над лісом.

— Макс, — тихо сказала вона, — я боюся.

— Чого?

— Що я не впораюся. Що мої розрахунки будуть не точними. Що я втрачу цей шанс.

Макс зітхнув.

— Настю, страх — це нормально. Але він не має тебе зупиняти. Ти пройшла стільки. Переїхала в нове місце. Знайшла зачіпки. Розшифрувала координати. Вирішила Тестову Трасу-R. Ти вже довела, що варта цього.

— Але що, якщо цього недостатньо?

— То доведеш ще раз, — Макс говорив упевнено. — І знову. І знову. Доки не переконаєш їх, що ти — та, кого вони шукають.

Настя замовкла, обдумуючи божевільну ідею, яка крутилася в голові останні години.

— Якщо я покажу, що знаю більше. Що розумію, про що насправді це завдання.

— Ти про гонки? — Макс здавався здивованим. — Настю, це ризиковано. Якщо ти помиляєшся...

— То виглядатиму дурницею, — Настя усміхнулася гірко. — Знаю. Але якщо я права, якщо це справді пов'язано з гонками, то просте рішення не вразить. Треба показати, що я не просто розв'язую задачу. Що я розумію контекст.

— Як ти це зробиш?

Настя замислилася. Ідея була ризикованою, але єдиною, що могла виділити її.

— Я зашифрую в рішенні інформацію, — сказала вона. — Деталь, яку зрозуміє тільки той, хто бачив мої попередні розрахунки. Траси-R.

— Ти про ті розрахунки, що ми надсилали через чат? — Макс зрозумів. — Настю, це відкриє твої карти. Вони зрозуміють, що ти та сама авторка.

— Саме цього я і хочу, — Настя говорила твердо тепер. — Якщо вони шукають мене, нехай знають, що знайшли. Якщо ні... то принаймні я спробую.

Макс зітхнув.

— Це ва-банк.

Настя всміхнулась крізь сльози, що несподівано навернулись.

— Дякую, Макс. Ти завжди знаєш, що сказати.

— Тримайся, — Макс усміхнувся — вона чула це в його голосі. — І пам'ятай: ти не сама. Клуб з тобою. Я з тобою. Завжди.

Вони попрощались. Настя поклала трубку, витерла очі долонею.

Добре. Страшно. Але я не здамся.

Вона підійшла до столу, подивилась на свої розрахунки. Формули, графіки, схеми. Усе правильно. Усе точно.

Вона глибоко вдихнула.

Це ризик. Величезний ризик. Але якщо я права...

Якщо я права, він зрозуміє. Він побачить цю примітку й зрозуміє, що я не просто розумна дівчина. Що я — та, хто вирішувала його завдання. Та, кого він шукав.

Настя стиснула олівець.

Це ва-банк. Немає запасного варіанту. Немає плану Б.

Або я виграю все. Або втрачу все.

Вона подивилась на примітку ще раз. Потім кивнула собі. Відновила текст. Знову змінила формулювання, намагаючись зробити натяк тоншим. Потім знову видалила все. Серце калатало десь у горлі. Вікно екрану блимало, наче підганяючи її. Сімдесят дві години добігали кінця. Написала третій варіант. Цього разу — різко, прямо, відкидаючи всю свою звичну обережність.