Розділ 11. Сумніви та сигнали

Настя сиділа на лавці біля школи, чекаючи на батька, і відчувала, як у грудях наростає важкий ком. Урок закінчився раніше, але ці двадцять хвилин здавалися вічністю.

Поруч грався Віктор, занурений у телефон. Він дивився відео про гонки й бурмотів захоплено:

— Дивись, як команда Ducati розірвала всіх! Механіки міняють колесо за п'ятнадцять секунд! Пілот — бог, але без команди він би просто стояв на місці.

— Команда — це серце всього, — продовжував він. — Механіки, аналітики, ті, хто тестує трасу... Один пілот не потягне камери, комп'ютери, всю цю апаратуру.

Настя завмерла. Слова брата вдарили, ніби холодною водою. Серце болісно стиснулося.

Команда...

У мене була команда. Клуб у підвалі, Макс, Діма, Оксана, Антон, Віка — ми разом дихали цими траєкторіями, разом раділи кожній десятій секунди. А тепер? Тепер я тут одна, чужа серед чужих.

Віктор пішов, все ще бурмочучи про гонки. Настя залишилася сама, і сумніви навалилися з новою силою.

А якщо я все вигадала? Якщо всі тут — звичайні школярі? Жест на озері, координати... Може, це просто збіги, а я будую замки з піску?

Від цієї думки стало страшно. Страшно втратити останню ниточку до мрії.

Підійшов Руслан. Без запрошення, нахилився ближче, усмішка грала на губах, очі блищали зацікавлено.

— Гей, нова, — сказав він низьким голосом, ніби ділився секретом. — Ти на фізиці всіх просто розчавила. Розумна... Мені такі подобаються. Дуже.

Настя відчула, як щоки трохи горять, але всміхнулась стримано.

— Дякую.

— Але ті твої формули про кути нахилу й траєкторії... — він підморгнув, пальці легенько торкнулися її руки. — Ти справді думаєш, що це працює в житті? На трасі треба відчувати шкірою, серцем. Адреналін, вітер в обличчя. Формули — для тих, хто боїться ризику. Хоча тобі це пасує — робить тебе ще загадковішою.

Настя відсмикнула руку, гнів спалахнув у грудях.

— Інтуїція без фізики — це самогубство, — відповіла вона різко. — Можна "відчувати" скільки завгодно, але без розуміння рано чи пізно розіб'єшся об асфальт.

Руслан усміхнувся ще ширше, ніби її гнів йому подобався.

— Ого, вогонь! Наче сама ганяла... Може, якось перевіримо на практиці? Я б узяв тебе з собою — вітер, швидкість, тільки ми вдвох.

Настя подивилася йому в очі холодно.

— Не ганяла. Але знаю, що працює. І знаю, коли хтось просто балакає.

Він засміявся, підвівся, але в очах промайнуло щось гостре.

— Якщо передумаєш — шукай мене. Буде гаряче, обіцяю.

Він пішов, а Настя відчула, як тремтять пальці. Руслан не вірить. Для нього я просто "розумна дівчинка". А скільки ще таких, хто не повірить?

Мені потрібна підтримка. Хтось, хто знає, що я можу. Клуб. Макс.

Вони далеко, але вони мої.

Ввечері Настя повернулася додому виснажена, відкрила ноутбук. У груповому чаті клубу — теплі повідомлення.

Діма: «Гей, Настю! Як там? Знайшла своїх гонщиків? 😄»

Оксана: «Діма, тихо. Настю, як ти тримаєшся?»

Антон: «Скучаємо страшенно. Без тебе все не те. Макс рахує — сміх один 😅»

Настя відчула, як сльози підступають від цієї простої теплоти. Вона відповіла: «Скучила до болю. Тут важко, але тримаюся. Нова школа, розумні люди. Звикаю потроху».

Оксана: «Ти сильна. Тримайся!»

Антон: «Ми завжди з тобою, хоч і на відстані 😊»

Настя: «Ви найкращі. Дякую».

Вона відкрила чат з Максом.

Настя: «Макс, ти тут?»

Макс: «Тут, завжди. Як день?»

Настя вилила все: фізику, Юлю, Руслана, сумніви, що рвуть зсередини.

Макс: «Настю, не слухай сумніви. Все сходиться — жест, координати. Це не збіг».

Настя: «Як довести? Як підійти, не розкриваючи себе?»

Макс: «Продовжуй говорити їхньою мовою. Покажи, що ти одна з них. Вони помітять».

Настя: «Щось нове про сезон?»

Макс: «Так. Сезон стартує за місяць, перша субота жовтня. Конкі подав заявку, напарниця — "очікується". У нього тридцять днів, інакше дискваліфікація».

Настя відчула, як серце пропустило удар.

Настя: «Дякую. Це все міняє».

Макс: «Тримайся міцно. Ти не одна. Ми з тобою назавжди».

Настя: «Ти мій найкращий друг».

Вона закрила чат. Місяць. Тридцять днів — і все.

Телефон задзвонив: повідомлення в Instagram від Євгена. Відео: «Нова учениця рве фізику! 🔥»

Настя відкрила — її формули на дошці, обличчя Андрія, що дивиться уважно.

Коментарі: «Настя — монстр! 💪», «Вау!», і від Юлі: «Вражає 👏»

Приват від Юлі: «Круто зняли! Андрій дивився... і всміхнувся 😉»

Настя затамувала подих. Пальці тремтіли.

Він всміхнувся.

Настя: «Дякую! Сподіваюсь, йому сподобалось 😊»

Юля: «Побачимо. До суботи! Не забудь вечірку».

Настя поклала телефон. Він бачив. Знає, на що я здатна.

Субота — мій шанс. Андрій, Сергій, усі будуть там.

Помилка — і все закінчиться.

Запас міцності — це резерв, план Б. Але в мене його немає. Тільки це. Тільки зараз.

Настя всміхнулась крізь страх, що стискав горло. Йду ва-банк.

Вона заснула під шум вітру за вікном, і їй снилися безкінечні траси, темно-зелений мотоцикл і хлопець у шоломі, що повільно повертався до неї.

Щоразу, коли він знімав шолом, вона прокидалася з божевільним серцебиттям.