Розділ 10. Знайомства й таємниці

Перерва після фізики була довгою — двадцять хвилин. Учні розійшлись коридорами, хтось пішов до їдальні, хтось залишився в класі.

Настя стояла біля вікна, дивлячись на подвір'я. Серце ще калатало після уроку. Вона зробила перший крок. Показала себе. Тепер треба було діяти далі.

Сергій і Юля. Вони ключові фігури.

Вона озирнулась. Сергій розмовляв з Андрієм біля дошки, щось жестикулюючи. Юля стояла біля свого столу, перевіряючи телефон.

Спочатку Юля. Вона дочка директора. Корисне знайомство.

Настя підійшла до неї, обережно посміхнулась.

— Юля, можна поговорити?

Юля підняла голову, подивилась на Настю. Обличчя нейтральне.

— Звісно. Що хотіла?

— Просто... хотіла познайомитись ближче, — Настя сіла на край парти. — Ми ж однокласниці тепер.

— Так, — Юля кивнула. — Ти добре себе показала на фізиці.

— Дякую, — Настя всміхнулась. — Просто люблю цей предмет.

— Видно, — Юля сховала телефон у кишеню. — Андрій теж любить фізику. Ви знайдете спільну мову.

Настя вловила щось у її голосі. Холод? Ревнощі?

— Він розумний, — обережно сказала Настя. — Сергій теж. Вони друзі?

— Так, — Юля нахилилась до дзеркальця на парті, поправила волосся. — Андрій, Сергій і я. Ми разом із дитинства.

— Мабуть, вам пощастило, — Настя продовжила. — Мати таких друзів.

Юля зупинилась, подивилась на Настю крізь дзеркало.

— Пощастило? — її голос став тихішим. — Можливо. Але іноді друзі роблять дурниці. І ти нічого не можеш зробити.

Настя завмерла. Це було щось особисте.

— Андрій зробив щось? — обережно запитала вона.

Юля різко закрила дзеркальце, обернулась.

— Чому ти питаєш про Андрія? — її погляд став гострим.

Настя злякалась, що перегнула.

— Просто... він староста класу. Хотіла зрозуміти, хто він.

Юля мовчала, вивчаючи Настю. Потім видихнула.

— Андрій... складний, — тихо сказала вона. — Він розумний, відповідальний. Але іноді йде на ризик. І не слухає нікого. Я про озеро, — в невеликою паузою додала Юля

Юля раптом усміхнулась, але усмішка була холодною.

Настя не знала, що відповісти. Юля підвелась, взяла сумку.

— До речі, у суботу у мене вечірка, — раптом сказала вона. — Приходь. Познайомишся з усіма ближче.

— Вечірка? — Настя здивовано подивилась на неї.

— Так. У мене вдома. Батьки поїдуть у місто, будинок вільний. Приходь о сьомій. Адресу скину в групу класу.

— Дякую, — Настя всміхнулась. — Обов'язково прийду.

Юля кивнула й пішла до виходу. Настя стежила за нею поглядом.

— Гей, нова! — раптом почувся голос позаду.

Настя обернулась. До неї підійшов Руслан — хлопець із задньої парти, кудлатий, у джинсовій куртці.

— Привіт, — Настя всміхнулась.

— Круто ти на фізиці виступила, — Руслан сів на парту, розслаблено відкинувшись. — Андрій здивувався. Рідко хтось з ним сперечається.

— Я не сперечалась, — Настя поправила. — Просто обговорювали.

— Як скажеш, — Руслан засміявся. — Слухай, ти сказала, що цікавишся механікою руху. Мотоцикли, машини — це твоє?

Серце підстрибнуло. Настя обережно кивнула.

— Ну... теоретично цікавлюсь. Сама не їжджу.

— Шкода, — Руслан похитав головою. — Я фанат швидкої їзди. Машини, мотоцикли, усе таке. Колись хочу купити байк, гоняти по трасах.

Настя не відповіла. Руслан засміявся.

— Жартую, жартую. Я законослухняний. Поки що. — Він підвівся. — Але якщо захочеш поговорити про швидкість, техніку — звертайся. Я завжди за.

Він пішов, махнувши рукою. Настя залишилась сама.

Дзвінок на урок ще не пролунав. Настя вирішила піти до туалету. Вийшла в коридор, пройшла повз колону, за якою була двері.

Біля туалету вона зупинилась. Раптом почула голоси з-за колони. Жіночі. Знайомі.

— Ти впевнена? — це була Віка.

— Так, — Олена. — Я сама бачила. Андрій виходив із гуртожитку вчора ввечері.

— Гуртожиток? — Віка здивовано. — Але ж він живе з професором Горським!

— Це прикриття, — Олена знизала голос. — Насправді він живе сам. У гуртожитку для співробітників НДІ. Про це знає тільки директор і кілька людей.

— І Юля, — додала Віка. — Вона ж завжди все знає.

— Звісно, Юля, — Олена зітхнула. — Вона ж закохана в нього. Але Андрій не звертає уваги.

— Бідолашна, — Віка посміхнулась. — А чому він живе сам? Де його батьки?

— Не знаю, — Олена похитала головою. — Кажуть, вони зникли, коли йому було дванадцять. Просто зникли. Ніхто не знає, що сталося.

Настя завмерла, притиснувшись до стіни. Серце калатало.

Андрій живе сам. Батьки зникли. Професор Горський — прикриття.

— І ще говорять, у нього є сестра, — Віка продовжила. — У дитбудинку.

— Так, — Олена кивнула. — Яна. Чотирнадцять років. Він їздить до неї кожного місяця. Усі гроші, які заробляє, віддає на неї.

— Він працює? — Віка здивувалась.

— У НДІ. Щось технічне. Не знаю точно. Але платять небагато.

Віка зітхнула.

— Бідний хлопець. Нести таке в сімнадцять років.

— Тому він такий замкнений, — Олена погодилась. — Не дивно, що не спілкується ні з ким, окрім Сергія й Юлі.

Вони пішли, їхні кроки віддалились коридором. Настя залишилась стояти, не рухаючись.

Андрій живе сам. Сестра в дитбудинку. Він працює, щоб утримувати її.

Настя закрила очі.

 Він робить все заради сестри. Заради виживання.

Вона глибоко вдихнула, вийшла з туалету й пішла назад до класу. Думки вирували.

Андрій Джура. Тепер я розумію, чому він такий обережний. Чому не довіряє нікому. Він не може дозволити собі помилок.

Коли вона повернулась до класу, дзвінок уже пролунав. Учні заходили, сідали за парти. Настя пройшла до свого місця, сіла.

Раптом щось упало на підлогу. Її олівець — він скотився під парту Андрія.