Розділ 5. Нове життя

Ранкове сонце заливало кухню золотистим світлом, відбиваючись від білої плитки на стінах і дерев'яного столу, за яким сиділа Настя з чашкою чаю. Мама крутилась біля плити, смажачи яєчню, а Віктор вже встиг зникнути десь на вулиці — з'явився місцевий хлопець його віку, і брат миттєво знайшов собі товариша для прогулянок.

— Настю, сьогодні ми з тобою поїдемо в школу, — сказала Лариса Іванівна, ставлячи перед донькою тарілку. — Треба внести документи, познайомитись із завучем. Батько домовився, що тебе приймуть без проблем.

— Добре, мам, — Настя кивнула, машинально їдячи яєчню.

Голова гула після безсонної ночі. Вона нарешті завершила розрахунки по Тестовій Трасі-R — кожен поворот, кожна секунда, кожен градус нахилу. Все перевірила тричі, переслала Максу вранці. Тепер залишалось лише чекати.

— Ти виглядаєш втомленою, — мама присіла навпроти, уважно подивилась на Настю. — Погано спиш?

— Просто звикаю, — Настя всміхнулась. — Нове місце, нові звуки. Ніч у лісі зовсім не така, як у місті.

— Розумію, — мама погладила її по руці. — Але знаєш, я вже встигла поговорити з сусідкою. Вона каже, що школа тут чудова. Діти в основному — з сімей співробітників інституту. Розумні, технічно підковані. Тобі буде з ким спілкуватись.

Настя завмерла з виделкою на півдорозі до рота.

— Технічно підковані? — повторила вона.

— Так, — мама кивнула. — Батьки — інженери, фізики, математики. Діти ростуть у цій атмосфері. Деякі вже в п'ятнадцять років розбирають двигуни, програмують... Уяви собі.

Настя опустила виделку. У голові щось клацнуло.

Техніка. Двигуни. Інженери.

— Настю? — мама покликала її. — Ти знову задумалась.

— Вибач, мам, — Настя струсонула головою. — Просто... цікаво. Хочу швидше всіх побачити.

Мама усміхнулась.

— Побачиш. Сьогодні після оформлення документів можеш трохи прогулятись селищем. Познайомишся з кимось, може.

— Може, — тихо відповіла Настя.

Але в думках вона вже будувала нові припущення.

Школа виявилась сучасною будівлею з великими вікнами, світлими коридорами та лабораторіями, обладнаними так, що деякі університети могли б позаздрити. Настя ходила коридорами з мамою й завучем — Оленою Петрівною, жінкою середніх років у діловому костюмі, що розповідала про навчальну програму.

— Одинадцятий клас — випусковий, — говорила Олена Петрівна. — У вас посилена програма з математики, фізики, хімії. Більшість учнів готуються до вступу в технічні вузи. Ви, Настасіє Володимирівно, маєте відмінні оцінки з попередньої школи. Думаю, адаптуєтесь швидко.

— Сподіваюсь, — Настя ввічливо кивнула.

— Ваш класний керівник — Ірина Степанівна. Клас невеликий — шістнадцять учнів. Дружній колектив. Староста — Андрій Джура, дуже відповідальний хлопець.

Настя мимоволі запам'ятала ім'я. Андрій Джура.

— А коли початок занять? — запитала мама.

— Перше вересня, як завжди, — усміхнулась Олена Петрівна. — Але більшість дітей повертаються з відпочинку під кінець серпня. Настасія може прийти познайомитись із класом заздалегідь, якщо хоче.

— Можливо, — Настя кивнула.

Після оформлення документів мама поїхала додому займатись городом, а Настя вирішила прогулятись селищем. День був теплий, сонячний — типовий серпневий день, коли літо ще не хоче відпускати.

Вона йшла вулицями, роздивляючись довкола. Експертне було маленьким, але охайним — квітники біля будинків, асфальтовані доріжки, дитячі майданчики. Люди вітались один з одним, усміхались. Атмосфера затишку, якої так не вистачало у великому місті.

Але Насті було самотньо. Вона звикла до метушні, до шуму, до того, що завжди можна зустріти когось знайомого. Тут же — тиша й чужі обличчя.

— Гей! — раптом почувся жіночий голос позаду.

Настя обернулась. До неї бігла дівчина — струнка, з довгим темним волоссям, зібраним у хвіст, у яскравій літній сукні. Усміхнена, енергійна.

— Ти ж нова, так? — дівчина зупинилась перед Настею, трохи задихавшись. — Я тебе бачила біля школи. Ти з іншого міста?

— Так, — Настя кивнула. — Переїхала тиждень тому. Я — Настя.

— Мілана, — дівчина простягла руку. — Дуже приємно! Нарешті хтось новенький! Тут усі один одного знають із дитсадка, іноді нудно до жаху.

Настя всміхнулась і потиснула їй руку.

— Приємно познайомитись.

— Ти в який клас? — Мілана одразу посипала запитаннями. — Звідки переїхала? Батьки працюють в інституті? Маєш братів чи сестер?

Настя трохи розгубилась від такого натиску, але Мілана була такою щирою й відкритою, що не відповісти було неможливо.

— Одинадцятий клас. З міста, за сто кілометрів звідси. Батько — заступник директора інституту. Є молодший брат, Віктор, тринадцять років.

— Ого! — Мілана аж присвиснула. — Заступник директора! То твій тато — той самий Володимир Юрійович, про якого всі говорять? Кажуть, він геній-інженер!

— Ну... так, — Настя злегка зніяковіла. — Він дуже розумний.

— Круто! — Мілана схопила її за руку. — Ходімо, я покажу тобі селище! Тут є класне озеро, пляж, ліс навколо... Взагалі, якщо знати, де гуляти, то нудно не буде.

Настя не встигла заперечити, як Мілана вже тягнула її вперед, весело щебечучи про все підряд.

Наступні  дні Настя провела в режимі багатозадачності. Вранці й удень — допомагала мамі облаштовувати будинок, розставляла меблі, розбирала коробки, висаджувала квіти в саду. Мама була щаслива — вона завжди мріяла про власний будинок із садом, і тепер її мрія збулась.

Ввечері та вночі Настя сиділа за розрахунками. Тестова Траса-R виявилась пазлом, який не хотів складатись до кінця. Кожен поворот вимагав окремого підходу, кожна зміна швидкості — нових формул. Вона консультувалась із Максом онлайн, той передавав дані клубу, і разом вони по частинках збирали картину.

Нарешті, через два довгих дні, Настя завершила останній розрахунок. Вона перевірила все втретє, переконалась, що похибка мінімальна, і відправила файл Максу.