Розділ 3. Коли мрії розбиваються

Настя лежала на ліжку, дивлячись у стелю. За вікном уже розвиднялося — сіре передсвітанкове небо серпня, коли ніч іще не відпустила місто, але й ранок уже наступав. Вона не спала всю ніч. Не через пост у чаті гонщиків. Не через формули й траєкторії.

А через те, що все це вже не мало значення.

Експертне. Сто кілометрів від міста. Один рік.

Слова батька, сказані вчора ввечері за вечерею, все ще дзвеніли в голові, як присуд.

Настя перевернулась на бік, подивилась на свій зошит із розрахунками, що лежав на тумбочці. Формули. Траєкторії. Мрії про те, чого ніколи не станеться.

Вона закрила очі, і перед внутрішнім поглядом знову промайнуло те, що насправді сталося вчора.

Вчора, шоста година вечора. Родина сидить за столом — вечеря. Запах смаженої картоплі й котлет. Мама, Лариса Іванівна, накладає всім їжу. Віктор, тринадцятирічний брат Насті, крутить у руках телефон під столом, поки мама не дивиться.

— Віть, поклади телефон, — не підводячи голови, каже мама.

— Я ж нічого не роблю, — буркнув Віктор, але все одно сховав гаджет у кишеню.

Батько, Володимир Юрійович, сидів мовчки, помацавши виделкою картоплю на тарілці. Настя одразу помітила — щось не так. Батько ніколи не мовчав за вечерею. Зазвичай він розповідав про роботу, жартував, питав, як у них справи в школі.

— Пап, усе гаразд? — запитала Настя.

Батько підвів погляд, глянув на дружину. Лариса Іванівна кивнула ледь помітно.

— Діти, — почав Володимир Юрійович, відкладаючи виделку. — Нам треба поговорити.

Віктор насторожено підвівся на стільці. Настя відчула, як серце стислося.

— Сталося щось? — тихо запитала вона.

— Ні, не сталося. Навпаки, — батько усміхнувся, але усмішка вийшла якась напружена. — Мені зробили пропозицію. Дуже хорошу.

— Яку? — Віктор не витримав першим.

— Науково-дослідний інститут, — батько відкинувся на спинку стільця. — Центр передових матеріалів і конструкцій. Вони займаються розробкою нових сплавів, композитних матеріалів, інноваційних технологій у будівництві. Мені запропонували посаду заступника директора з наукової роботи.

Настя моргнула. Заступник директора. Це ж... величезний крок у кар'єрі.

— Тату, це ж... це ж чудово! — вона спробувала всміхнутись.

— Так, — батько кивнув. — Це те, про що я мріяв останні десять років. Можливість не просто керувати виробництвом, а займатися справжньою наукою. Дослідженнями. Інноваціями.

— То в чому проблема? — не зрозумів Віктор.

Батько й мама переглянулись знову.

— Проблема в тому, що інститут знаходиться не тут, — тихо сказала Лариса Іванівна. — Селище Експертне. Сто кілометрів на північ від міста.

Тиша. Настя відчула, як підлога поїхала з-під ніг.

— Сто кілометрів? — повторила вона. — А ми...

— Ми переїжджаємо, — закінчив батько. — Принаймні на рік. Можливо, довше. Контракт розрахований на п'ять років, але перший рік — випробувальний. Якщо все піде добре...

— Ми залишимось там назавжди? — Віктор аж підскочив на стільці. — Та ви що?! А школа? А друзі?

— Віть, заспокойся, — мама простягла руку до нього. — Там теж є школа. Хороша школа. І ти знайдеш нових друзів.

— Мені не потрібні нові друзі! — голос Віктора зірвався на крик. — Мені подобаються мої друзі! Тут! У місті!

— Сину...— батько почав, але Віктор різко підвівся з-за столу.

— Я не їду! — він вибіг із кухні. За ним пролунав грюкіт дверей його кімнати.

Настя сиділа нерухомо. Руки тремтіли. Вона стиснула їх у кулаки під столом.

— Настю, — мама подивилась на неї. — Ти теж так вважаєш?

Настя мовчала. У голові крутилося стільки думок, що вона не могла вловити жодну.

Перегони. Клуб. Макс. Формули. Мрія. Все, що було тут, у цьому місті.

— Я розумію, що для вас це складно, — м'яко сказав батько. — Особливо для тебе, Настюш. Ти старша, у тебе останній рік у школі, ти вже звикла до цього міста, до друзів...

— Пап, — нарешті вимовила Настя. Голос тремтів, але вона намагалась утримувати його рівним. — Це правда важливо для тебе?

Батько подивився їй у вічі. І в його погляді вона побачила те, що шукала. Надію. Мрію. Щось, чого він чекав усе життя.

— Так, — тихо відповів він. — Це найважливіша можливість у моєму житті.

Настя опустила погляд на тарілку. Картопля вже охолола. Їсти не хотілося зовсím.

— А якщо... — вона запнулась. — А якщо ми не поїдемо? Ти поїдеш сам?

— Настю! — мама різко глянула на неї. — Не кажи такого.

— Ні, Ларисо, це нормальне питання, — батько підняв руку. — Настю, я можу поїхати сам. Приїжджати додому на вихідні. Але... це буде важко. Для всіх нас. І я не хочу, щоб наша родина рік жила окремо.

Настя подивилась на маму. Лариса Іванівна сиділа тихо, руки зчеплені на колінах. Вона теж не хотіла їхати — це було видно. Але вона підтримувала чоловіка.

— А школа? — запитала Настя. — У мене випускний клас.

— У Експертному є ліцей, — відповів батько. — Добрий ліцей, при інституті. Там навчаються діти співробітників. Програма навіть посилена — природничі науки, математика, фізика. Ти легко адаптуєшся.

«Легко адаптуюся», — гірко подумала Настя. Так, певно, з математикою та фізикою проблем не буде. А з усім іншим?

— Коли? — тихо запитала вона. — Коли ми маємо переїхати?

— Перше вересня, — відповів батько. — Я виходжу на роботу першого вересня. Нам треба встигнути до того влаштуватись, знайти житло...

— Житло вже знайшли, — втрутилась мама. — Інститут надає службові квартири для співробітників. Трикімнатна, у центрі селища. Все досить прилично.