Розділ 4. Експертне

Дорога до Експертного тяглася крізь ліси й поля, що вже встигли позолотитись від серпневого сонця. Настя сиділа на задньому сидінні батьківського позашляховика, прихистивши голову до вікна й дивлячись на пейзажі, що пливли повз. Віктор поруч грав у щось на телефоні, час від часу буркочучи щось під ніс. Батько вів машину, мама на передньому сидінні розглядала карту на планшеті.

— Ще кілометрів п'ятнадцять, — сказала Лариса Іванівна, збільшуючи масштаб. — Потім поворот праворуч, і ми на місці.

— Нарешті, — пробурмотів Віктор. — Я вже не можу сидіти.

— Потерпи, синку, — батько глянув у дзеркало заднього виду. — Скоро будемо.

Настя мовчала. За вікном промайнули сосни — стрункі, високі, з червонуватою корою, що світилась під сонцем. Потім ліс розступився, відкриваючи простір поля, де колихалось жито. Вітер гнав хвилі по золотих колосках, немов по морю.

Красиво. Тихо. Спокійно.

І так далеко від усього, що мало значення.

— Дивіться, — мама вказала в бік. — Там уже видно селище.

Настя підвелась на сидінні, визирнула вперед. На горизонті, за полем, виднілись дахи будинків — невеликі, охайні, розкидані серед зелені дерев. Селище було оточене лісом з трьох боків, а з четвертого — відкривався вид на далекі пагорби.

— Експертне, — вимовив батько з нескриваною гордістю. — Наш новий дім.

Віктор фиркнув, але нічого не сказав. Настя знову прихилилась до вікна.

Машина в'їхала в селище. Вулиці були широкими, чистими, обсадженими липами й кленами. Будинки — переважно одно- та двоповерхові, з охайними дворами й квітниками. Люди на вулицях — небагато, і всі вони виглядали спокійними, неквапливими. Не так, як у місті, де завжди хтось кудись біг, їхав, поспішав.

— Ось наша вулиця, — мама показала на поворот. — Лісова.

Батько повернув. Вулиця Лісова справді виправдовувала свою назву — з одного боку стояли будинки, з іншого починався ліс, що підступав майже впритул до дороги. Повітря тут було свіжим, наповненим запахом сосни й трав.

Машина зупинилась біля великого двоповерхового котеджу з світло-бежевими стінами й темно-коричневим дахом. Навколо будинку — сад, огорожа з металу, широкі ворота. У дворі росли яблуні, груші, кущі бузку. За будинком виднівся невеликий город.

— Ось він, — батько заглушив двигун і повернувся до дітей. — Наш новий дім.

Настя вийшла з машини. Вітер легко торкнувся її обличчя, приніс запах скошеної трави й чогось солодкого — може, яблук із саду. Вона озирнулась. Навколо — тиша. Лише шелест листя та далеке цвірінькання птахів.

— Круто, — несподівано вимовив Віктор, виходячи слідом за нею. — Тут є сад?

— Так, — мама підійшла до хвіртки, відчинила її. — І город. Можемо вирощувати свої овочі.

— І город? — Віктор скривився. — Це ж робота.

— Корисна робота, — батько посміхнувся, витягаючи з багажника перші сумки. — Будеш на свіжому повітрі, а не за комп'ютером цілими днями.

Віктор хотів щось заперечити, але промовчав. Настя підійшла до хвіртки, зазирнула всередину. Двір був великим — щонайменше соток п'ятнадцять. Будинок стояв посередині, обабіч — доріжки з плитки, клумби з квітами, лавочка під яблунею. Усе виглядало охайно, доглянуто.

— Хто тут жив до нас? — запитала Настя.

— Попередній заступник директора, — відповів батько. — Він вийшов на пенсію й переїхав до доньки в столицю. Інститут викупив будинок і надає його новому заступнику. Нам.

Настя кивнула й увійшла у двір. Трава під ногами була густою, зеленою, ще вологою від ранкової роси. Вона підійшла до яблуні, торкнулась стовбура долонею. Кора була шорсткою, теплою від сонця.

— Настюш, йдемо всередину, — покликала мама. — Подивись, яка краса.

Настя пішла слідом за батьками. Вони піднялись на ґанок, батько відчинив двері ключем. Усередині пахло деревом і свіжою фарбою.

Перший поверх — велика вітальня з м'якими меблями, каміном і великими вікнами, що виходили в сад. Кухня — простора, з новою технікою. Їдальня. Кабінет для батька. Санвузол.

Другий поверх — чотири кімнати. Одна для батьків, одна для Віктора, одна для Насті, і ще одна — гостьова або під робочий простір.

Настя зайшла до своєї кімнати. Вона була світлою — велике вікно виходило на сад і далі на ліс. Стіни пофарбовані в світло-бежевий колір, підлога — дерев'яна, теплого медового відтінку. Порожньо, але простір був достатній.

— Подобається? — мама зазирнула в двері.

— Так, — Настя обернулась. — Тут світло.

— Ми привеземо твої меблі, поставимо стіл біля вікна, — мама підійшла, обійняла її за плечі. — Ти зможеш дивитись у сад, поки навчатимешся. Це краще, ніж дивитись на сусідні будинки, як було в місті.

Настя кивнула. Мама мала рацію — вигляд тут був кращий. Але це не замінювало того, що вона втратила.

— Мам, — тихо сказала Настя. — Я не хочу, щоб ти думала, ніби я засмучена.

Лариса Іванівна подивилась на неї, потім м'яко всміхнулась.

— Настюш, я знаю, що тобі важко. Ти залишила друзів, звичне місто, усе, до чого звикла. Але, доню... іноді зміни — це не кінець, а початок чогось нового. Дай шанс цьому місцю.

Настя обійняла маму.

— Я спробую.

— Ось і чудово, — мама поцілувала її в скроню. — А тепер ходімо розвантажувати машину. Треба встигнути до вечора все розставити.

Наступні години пролетіли в марній праці. Вони розвантажували речі, розносили по кімнатах, розпаковували коробки. Батько збирав меблі, Віктор розкладав свої речі в кімнаті, мама й Настя займалися кухнею й вітальнею.

До вечора будинок уже виглядав жилим. На кухні стояв посуд, у вітальні — диван і крісла, на стінах — кілька картин і фотографій родини. У Настиній кімнаті — ліжко, стіл біля вікна, шафа для одягу, полиці для книжок і зошитів.

Настя стояла біля вікна, дивлячись на сад, що поволі занурювався в присмерк. Ліс за садом темнішав, стаючи майже чорним. Перші зірки прокололи небо.