Розділ 1. Траєкторія мрії

Серпневе сонце заливало кімнату золотистим світлом, перетворюючи пил у повітрі на мікроскопічні зірки. Настя сиділа на широкому підвіконні, підібгавши ноги під себе, а перед нею на колінах лежав розгорнутий зошит у клітинку, весь исписаний формулами та схемами. Волосся, зібране в недбалий пучок, тремтіло від легкого вітерця з відчиненого вікна.

— Кут нахилу тридцять два градуси, швидкість вхідна вісімдесят п'ять кілометрів на годину, — бурмотіла вона під ніс, водячи олівцем по паперу. — Центробіжна сила... коефіцієнт тертя...

На схемі проступали обриси вулиці, повороту, ідеальної траєкторії. Не задачі з підручника — справжнього маршруту, де кожен градус, кожна секунда могли означати перемогу або...

Стукіт у двері вирвав її з розрахунків.

— Відчинено! — не піднімаючи голови, відгукнулась Настя.

До кімнати заглянув Макс — високий худорлявий хлопець у вицвілій футболці з логотипом якоїсь невідомої рок-групи. Окуляри в тонкій оправі сповзли на кінчик носа, а в руках він тримав ноутбук, наче священний артефакт.

— Привіт, геніє, — усміхнувся він, зачиняючи за собою двері. — Знову будуєш план захоплення світу?

— Світу не треба, — Настя нарешті відірвалась від зошита й підняла на нього очі. — Мені б один поворот на Промисловій ідеально пройти.

Макс підійшов до столу, поставив ноутбук і з конспіративним виглядом озирнувся, хоча в кімнаті, окрім них двох, нікого не було.

— То що, цікавить тебе інформація з перших рук? — він відкрив лептоп і повернув екраном до Насті. — Дивись, що мені вдалося дістати.

На екрані завмерло зображення нічного міста. Настя миттєво впізнала локацію — Заводський район, стара промзона. Макс натиснув «пуск».

Відео було знято з телефону, тряслося, якість — не найкраща, але це не мало значення. У кадрі промайнули два мотоцикли, що летіли вулицею з божевільною швидкістю. Рев двигунів навіть крізь погані динаміки викликав мурашки на шкірі. Настя мимоволі нахилилась ближче до екрану.

— Це ж останні перегони! — видихнула вона. — Фінал минулого сезону!

— Еге ж, — Макс поправив окуляри. — Двадцять третє липня. Wolf проти Phantom. Дивись, ось тут, на тридцять другій секунді...

Він перемотав відео. У кадрі чорний мотоцикл з фіолетовими смугами різко нахилився в повороті, майже торкаючись асфальту колінами гонщиці позаду. Phantom і Siren. Ідеальна траєкторія, ідеальний баланс.

— Бачиш? — Настя заговорила швидше, азартно. — Вона зміщує центр ваги в момент входу в поворот. От тут, дивись! Нахиляється всередину кривої на сорок п'ять градусів мінімум. Без цього він би не витримав таку швидкість.

— Тридцять сім секунд, повний круг маршруту, — Макс мовчки кивнув. — Новий рекорд сезону.

Настя відкинулася на спинку стільця, відриваючись від екрану. Її очі горіли.

— Треба розібрати це покадрово, — сказала вона. — Швидкість на кожному відрізку, кути нахилу, точки гальмування...

— Тому я й прийшов, — Макс усміхнувся. — Сьогодні ввечері, дев'ята година, клуб. Зберемо всіх. Я вже скинув повідомлення.

— Всіх п'ятнадцятьох? — Настя підвела брову.

— Дванадцять підтвердили. Решта — побачимо. Ти ж знаєш, серпень, у когось дачі, у когось море...

— Угу, — Настя знову глянула на застиглий кадр на екрані, де Phantom застиг у неможливому нахилі. — Скинеш мені відео?

— Уже в тебе на пошті, — Макс закрив ноутбук. — Але детальний розбір — тільки на клубі. Там більше матеріалу покажу, не тільки це відео.

— Ти монстр, Макс, — щиро сказала Настя. — Де ти все це береш?

— Таємниця фірми, — він підморгнув. — Скажімо так, у мене є люди, які мають людей. Айтішники — це новітня мафія, не знала?

Настя засміялась. Макс узяв ноутбук під пахву й рушив до дверей.

— То до зустрічі ввечері. І, Настю...

— М?

— Не засиджуйся зі своїми формулами. Теорія — це добре, але вона не замінить адреналіну.

— Поки що доведеться обійтися теорією, — всміхнулась вона. — Бо практика мені світить хіба що в паралельній реальності.

— Ніколи не кажи «ніколи», — Макс вийшов, прикривши за собою двері.

Настя повернулась до свого зошита, але тепер формули не складались. Перед очима стояв той момент з відео — чорний мотоцикл, дівчина позаду, що нахилилась у поворот разом із пілотом, немов єдине ціле. Ідеальна синхронність. Ідеальна довіра.

Вона зітхнула й закрила зошит.

Вечірній будинок зустрів Настю запахом вареників і тихим дзюрчанням телевізора з вітальні. Мама була на кухні, але в коридорі почувся важкий впевнений крок батька.

— Настюш, ти вдома? — гукнув Володимир Юрійович, виходячи з кабінету. Високий, широкоплечий, із посивілою скронею, він завжди виглядав так, наче щойно вирішив якусь складну інженерну задачу. І, ймовірно, так воно й було.

— Так, пап, — Настя зняла кросівки біля дверей.

— Маш хвилинку? Хочу тобі одну штуку показати. Задачка цікава.

— Звісно, — Настя пройшла за ним до кабінету.

Кабінет був улюбленим місцем батька — стіни заставлені стелажами з технічною літературою, великий письмовий стіл завалений кресленнями й зошитами, на стінці висіла велика біла дошка з формулами, написаними синім маркером.

Володимир Юрійович сів за стіл, поклав перед собою аркуш із схемою якоїсь складної конструкції — Настя впізнала креслення балки.

— Сідай. От дивись, — він постукав олівцем по креслення. — Ми на заводі проектуємо новий опорний елемент для мостової конструкції. Розрахунки показують, що при певному навантаженні балка витримає. Але...

— Запас міцності недостатній? — припустила Настя, присуваючи стілець.

— Саме так, — батько усміхнувся. — Формально — витримає. Але коли йдеться про безпеку людей, «формально» — не варіант. Треба закладати коефіцієнт безпеки мінімум два.

Настя нахилилась над кресленням. Знайома територія — опір матеріалів, навантаження, деформація.

— Ти хочеш збільшити товщину балки?