Частина дев`ята

14 листопада, 2019

Наступного дня, коли я прокинулася, відчуття тривоги вже відчувалося в моїх венах. Я знала, що мені належить відвідати лекції, але в моєму серці було щось не так. Біль у грудях був непереможний, а кожен подих був боротьбою.

Зібравши всю свою волю в кулак, я вирушила на лекцію. Сидячи на задньому ряду, я намагалася залишатися непомітною, але біль у грудях лише посилювався.

Викладач говорив про теорію економічного циклу, але я не могла зосередитися. Відчуття, що я втрачаю свідомість, ставало все більш реальним.

Я підняла руку і сказала:

— Вибачте, мені потрібно вийти.

Викладач дозволив мені піти, і я побігла до туалету. Я намагалася глибоко дихати, але біль у грудях не зникав. Я відчувала, що задихаюся.

Я покликала на допомогу. Прийшла дівчина з мого гуртожитку, і вона допомогла мені доїхати до лікарні.

15 листопада, 2019

На вулиці йшов дощ, через вікно, я дивилася як краса природи зачаровувала всіх навкруги. З думок про красу мене вивів знайомий голос який лунав за дверима моєї палати.

— Мене звати, Пасифіка Джонсон, я мати Емілії Джонсон, як її самопочуття, – холодним тоном промовила жінка, не змінюючи вираз обличчя.

Пасифіка виглядала строго, але в її очах було щось, що нагадувало про турботу. Лікар, що стояв поруч, відповів:

— Ваша дочка має серйозну стресову реакцію. Ми робимо все можливе, щоб стабілізувати її стан.

Пасифіка стояла, мов скульптура, але в її очах було щось, що нагадувало про турботу. Лікар, що стояв поруч, відповів:

— Ваша дочка має серйозну стресову реакцію. Ми робимо все можливе, щоб стабілізувати її стан.

Пасифіка кивнула, її обличчя залишалося нерухомим, але я бачила, як вона стискала край своєї сукні.

— Дякую, докторе, — вона сказала. — Я хочу побачити її.

Я відчувала, як моя мати входить в палату. Я гадала, що зараз буде найкращий момент в моєму житті, моя мати хвилюється за мене, вона поруч. Але це були лиш мої фантазії, реальність виявилася жорстокішою.

— Мамо, ти прийшла, не вже приїхала заради мене? Я так рада, — в моїх словах відчувалася наївна думка наче я важлива для неї.

— Чим ти думала, наче доросла, а поводиш себе як дитина — почала вона дивлячись на мене холодним поглядом. — Думаєш, таким чином привернути до себе увагу, ти серйозно?

Я була шокована її словами. Я не могла повірити, що вона так ставиться до мене. Я почала плакати.

— Мамо, я не хотіла нічого такого, я просто не могла дихати, — я намагалася пояснити, але вона мене не слухала.

— Це все через тебе, — вона продовжувала. — Ти постійно мене розчаровуєш. Ти ніколи не зможеш досягти нічого в житті.

Я відчувала, як моє серце розбивається на шматки. Не знала, що робити, почала кричати:

— Мамо, я люблю тебе! Я хочу, щоб ти була зі мною!

Але вона просто пішла, залишивши мене одну з моїм горем.

Я лежала в палаті та плакала. Я не могла зрозуміти, що я зробила не так. Чому моя мати так мене ненавидить?

Я відчувала себе самотньою і покинутою. Я не знала, що мені робити далі.

21 листопада, 2019

Після тижневого перебування в лікарні, мені було призначено медикаментозне лікування та рекомендовано змінити спосіб життя. Лікарі наголосили на важливості зменшення стресу, регулярних фізичних вправ та здорового харчування.

Однак, як це часто буває в житті, обставини рідко є стабільними. Таємниці серця, які народжуються в глибинах життєвих пригод, розкриваються неоднозначно. Під час останнього етапу обстеження виявило в мене аритмію.

Аритмія - це порушення ритму серця, яке може бути викликане різними факторами, включаючи стрес, захворювання серця і генетичні фактори. У моєму випадку аритмія була викликана стресом і серцевим нападом.

24 листопада,2019

Лікар повідомив мені, що мені потрібно буде зробити операцію, щоб виправити аритмію. Операція, яку він запропонував, називалася катетерна абляція. Під час цієї процедури, хірурги вводять в серце тонкий катетер, який використовується для руйнування ділянки тканини, яка викликає аритмію.

Я була трохи налякана перед операцією, але я знала, що це єдиний спосіб позбутися аритмії.

Операція пройшла успішно. Після операції минуло декілька днів, я відчувала себе краще. Біль у грудях і аритмія зникли. Це був важливий крок на шляху до мого одужання.

Протягом цього часу, Вівіан приходила до мене та розповідала про буденне життя.

2 грудня, 2019

— Емі, ти можеш розповісти мені, геть усе, що сталося, – звернулася до мене Вів, наблизившись. — Я не думаю, що твоя мати так сильно на тебе подіяла.

— Ти права, повідомлення Майка, тоді він почав цей ланцюг.

— Емі, я тобі казала, ні в якому разі не пиши йому, – перебила мене подруга. — Так, що він написав?

Я довго вагалася, та все-таки розповіла, що тоді я навіть не очікувала, що він настільки мене ненавидить і зневажає мене.

"Слухай, вже досить! Ти що, дурна? Не розумієш людської мови? Ти нікому не потрібна, ти нікому не цікава. Забудь про мене, забудь про нас. Я вже втомився від тебе, від твоїх скарг, від твоїх сліз. Я не хочу бачити тебе, не хочу чути тебе. І краще видали мене зі свого життя, зі своєї пам'яті. Я не хочу бути частиною твого жалюгідного існування. Мене від тебе нудить, невже не розумієш? Я заслуговую на краще, на щастя. І я знайду його, але без тебе. Так що прощай, і не намагайся знайти мене."

— Це просто неймовірно, Вів. Як можна так бездушно обходитися з людьми? — висловила я своє здивування та обурення, розповідаючи про це подрузі.

— Забудь його! Він тебе не гідний! — відповіла Вів. — Ти заслуговуєш на краще.

Мені здавалося, що мій світ руйнується. Я відчувала, як моє серце розривається на шматки, як моє життя втрачає колір. Але, попри все, моя подруга була поруч. Вона була моїм промінчиком світла в цьому темному тунелі. Вона була моєю опорою, моїм захистом. Але через екзамени в університеті, їй довелося складно. Вона була зайнята та втомлена.