Розділ 1

Навколо пахне лікарськими засобами. Запах латексу, змішаний із запахами медичних розчинів та пігулок, викликає в мене нудоту. 

Легкий дзвін у вухах жахливо поєднується з хімічною гіркотою в повітрі, і я боюся, що в якийсь момент дійсно зігнусь навпіл і позбавлюся сніданку. Ненавиджу лікарні й все, що з ними повʼязано. Проте, на жаль, лікарня віднині далеко не єдина моя проблема. 

Щойно я покинула будівлю, в носа вдарив прохолодний вітер. Надто теплий для листопада, проте такий заспокійливий. 

Тремтячими пальцями дістала телефон з кишені, провела пальцем по екрану, розблоковуючи його. Зазвичай я набирала Даміана, незалежно від часу. І він завжди приїжджав, неважливо, була в нього обідня перерва чи завантажений день. Лише зараз я зрозуміла, наскільки звикла до такої розкоші. 

Він би приїхав і зараз, проте я була не готова. Дідько, моя рука й досі тремтить, коли я заходжу в додаток таксі, а перед очима все пливе, не дивлячись на свіже повітря — я не готова говорити з ним. 

Побачивши мене в такому стані, Даміан точно зробить певні припущення і я не стримаюсь і вивалю все на нього, а я не… 

Не уявляю, як провести цю розмову.

“Даміане, я вагітна.”

“Даміане, памʼятаєш, я казала, що на таблетках? А памʼятаєш, що вони не захищають на всі 100%? Рідко, проте бувають певні виключення, і вітаю, ми переможці!”

Я переможниця. 

Я, не він. Це в моєму животі росте дитина, це моя відповідальність, а він має змогу піти. Відмовитися від цього, бо, згодом, наші домовленості не передбачали такого. 

Мені огидно від самої думки про це, бо я знаю, що Даміан не такий. Що б він не робив, впевнена, це точно не була б відмова від відповідальності. 

Саме тому зараз я сіла у таксі, а не в його машину. 

Треба все обдумати, бо щойно чоловік побачить мене, він поставить запитання, а щойно він поставить запитання, я не зможу стриматися. 

Не тоді, коли він вже так багато знав про мене. Про моїх батьків. Хрещену. Зведеного брата, друзів, всіх! Дідько, він навчився розуміти мій настрій лиш побачивши мене!

То що я йому скажу? Очевидно, що я вагітна, а далі? Чи готова позбавити його вибору? Це було б неправильно, він не заслуговує на те, щоб не знати чогось настільки вагомого. Проте чи готова я давати йому вибір?

Я зітхнула, спостерігаючи за похмурим небом у вікно машини. 

Не певна, що, якщо він захоче, стану виховувати дитину самотужки. Не уявляю себе в ролі матері-одиначки. Не тоді, коли працюю повний робочий день і маю додаткові заняття, щоб підвищити експертизу. Не тоді, коли маю пустий холодильник вже четвертий місяць — відтоді, як Вайлен поїхав на роботу до Німеччини та лишив мене у квартирі одну. З того часу я харчуюсь у Даміана, бо ж у нього в холодильнику завжди знайдуться щонайменше інгредієнти для канапок. 

То як мені виховувати дитину?

І це вже не починаючи про приклад, який я подам. 

Але, якщо ми обоє погодимось на аборт, то нічого не зміниться. Житимемо собі як і раніше. Даміан працюватиме у банку й літатиме на всілякі бізнес-конференції в країни, з якими вони починають активно співпрацювати. Я працюватиму над підвищенням, щоб нарешті мати можливість дозволити собі всі свої бажанки й не жертвувати нічим, аби тільки лишатися незалежною. І ми й далі будемо мати наші вільні стосунки в перервах між роботою та сном.

А якщо Даміан не погодиться?

Якщо захоче лишити дитину, а я зроблю по-своєму?

Тоді все точно не буде як раніше. Не зможу дивитися йому в очі, знаючи, що він хотів ту дитину, а я забрала цей шанс. 

Бачила, як він ставиться до своєї племінниці. Тема батьківства ніколи не спливала у наших розмовах, що цілком природно, бо ми не були парою. Ми не зустрічалися, не планували створювати сімʼю. 

Ми лише спали. Снідали разом. Він забирав мене з роботи, коли йшов дощ, або було надто холодно чи спекотно. Я приносила йому на обід канапки чи навіть смажила мʼясо, коли зранку після бурхливої ночі Даміан не встигав прихопити на роботу їжу. 

Проте ми не були парою. Просто робили те, що було комфортно нам обом.