8

Осінь впевненіше вступала в свої права. На вулиці накрапав дощик, і було по-осінньому прохолодно. Кутаючись в плащ, Петро поспішив до хвіртки сусідів.

Зустрівшись з сусідкою, чоловік на взяв її під руку, і вони повільно попрямували в сторону клубу.

Деякий час вони йшли мовчки. Петру подобалася близькість цієї жінки, те, як вона опирається на нього, старанно обходячи або перескакуючи калюжі.

– Петре, а ви давно одружені? – питання Олени пролунало несподівано.

– Так, вже більше десяти років.

– Ви щасливі?

– Ні, – глухо буркнув чоловік.

– Чому? – Не вгамовувалася Олена.

Петро затримався з відповіддю. Йому не хотілося обговорювати зараз проблеми свого сімейного життя. У той же час він був твердо впевнений в тому, що від його відповіді буде залежати багато в їх відносинах з Оленою.

– Напевно, тому що ми надто різні. Вона – сліпуча красуня, дочка великого начальника, з дитинства обласканий долею. Я ж все в житті добивався сам. Приїхав з села, закінчив університет, почав власний бізнес. А коли досяг певних успіхів, зустрілася вона – чудова дівчина на ім'я Наталя. Я закохався без пам'яті – вродлива, розумна, чарівна – сама досконалість! Недовго думаючи, я зробив їй пропозицію. Незабаром ми стали подружньою парою.

Коли ейфорія пройшла, і потяглися сімейні будні, стало ясно, що ми поквапилися. Наталя вимагала уваги, їй кожен день хотілося розваг, вечірок, святкувань. А я повинен був займатися бізнесом, щоб утримувати сім'ю, щоб ми ні в чому не мали потреби, ми і наша дитина, про яку я так мріяв. Робота вимагала часу, роз’їздів, сил. Дружина цього не розуміла, ображалася, жила своїм життям.

В її поведінці з часом по з'явилися нотки непорозуміння, холодності і навіть якогось знехтування. Відсутність дітей ще більше посилювало такий стан речей. Тепер, після десяти спільно прожитих років, я з упевненістю можу сказати, що мій шлюб не двався. Напевно, ми не любили один одного по-справжньому. А найгірше те, що ми навіть і не намагалися щось змінити в наших відносинах, налагодити їх на краще.

– І що ж тепер? Що ж далі? – схвильовано запитала жінка.             

Петро зупинився, закурив, дивлячись у далечінь, кілька разів глибоко затягнувся. Потім відповів:

– Не знаю. Я, чесно кажучи, напевне, і в село приїхав в надії на те, що тут я зможу визначитися і щось вирішити для себе. Одне я знаю точно: далі так тривати не може.