5

Наступні кілька днів пронеслися, наче швидкісний експрес. Петро з ранку до вечора був зайнятий роботою: косив бур'ян, копав картоплю, зносив в льох важезні гарбуза, в'язав снопки стиглої кукурудзи. Робив все до, чого тільки дотягувалися його руки, що так скучили за справжньою чоловічою роботою.

Іноді вони по-сусідськи Пересікались з Оленою. Тоді Петро намагався затіяти з нею розмову. Олена спершу відмовчувалася, а потім стала підтримувати розмову, ставлячи питання, докладно відповідаючи на запитання Петра. Згодом чоловікові своєю щирістю вдалося суттєво подолати холодність і відчуженість Снігової королеви.

Вечорами, коли село занурювалося в сон, чоловік багато розмірковував над зиґзаґами людської долі. Він прислухався до нових почуттів, які заволоділи його серцем після знайомства з Оленою. Петро відчував себе вісімнадцятилітнім парубком, якого все до снаги і який готовий перевернути весь світ. Впевненість в собі і своїх силах знову помаленьку почали повертатися до нього. 

На вихідних у батька знову стався гострий напад астми, і Петро, незважаючи на його протести, став збиратися в місто за ліками. Уже сидячи в машині, він побачив тітку Ганну, яка маленькими кроками швидко дріботіла до нього. Наблизившись до віконця автомобіля, вона скрипучим старечим голосом запитала:

– Синку, ти в місто їдеш?

– Так, тітко Ганно, їду. Що-небудь трапилося?

– Чи не міг би ти взяти мою внучку з собою? Купити нам треба дещо в місті.

– Звичайно, із задоволенням підкину вашу Олену куди потрібно.

Через кілька хвилин прийшла Олена. Скромно сівши на заднє сидіння, тихо сказала:

– Можемо їхати.             

Тихо загурчавши потужним мотором, джип жваво рвонув вперед. М'яко перестрибуючи через вибоїни, машина помчала в бік сусіднього міста. Коли село залишилося позаду, Петро почув голос своєї пасажирки:

– Красива у вас машина, Петре Івановичу.             

Чоловік кинув погляд в дзеркало заднього огляду і обімлів. Олена була сього на диво красивою. Довге каштанове волосся водоспадом розсипалися по вузьких плечах. На смаглявому яскраво іскрилися величезні чорні очі, а чітко окреслені вишневі губи ледь помітно посміхалися. На ній був одягнутий шерстяний костюм синього кольору: піджак з глибоким декольте і коротка спідниця. У цьому одязі Олена була схожою на волошку.

Ледве стримуючи раптово нахлинули хвилювання, Петро сказав:

– Ну, по-перше, не Петро Іванович, а просто Петро. Ми вже не скільки днів знайомі, близькі сусіди і така офіціозність ні до чого. Тому давно пора перейти на «ти». А по-друге, машина, звичайно, не погана, але є і набагато краще моделі. А ти за чим в місто то зібралася?

– Та так. Деякі дрібнички треба додому прикупити. Може, з продуктів чогось.

– Може, після всіх справ, вип’ємо кави в якісь кав’ярні?

– Добре, якщо у вас є час, – трохи подумавши, погодилася Олена.

– Ось і чудово, – радісно зітхнув Петро. – Де і коли тебе чекати?

– Давайте о третій біля пам'ятника Шевченку, – відповіла жінка.