Розділ 7. Протяг долі

Третя робоча зустріч почалася мирно, і це мало б насторожити їх обох.

Вони сиділи в переговорці з видом на сусідній дах. Денис приніс дві кави — тепер він завжди приносив дві, і Софія перестала це коментувати, що за її внутрішньою шкалою дорівнювало подяці. На екрані був дванадцятий розділ «Крові мого серця — 8», сцена балу.

— Вона непритомніє, — сказала Софія.

— Звісно, непритомніє. Вона побачила двійника у дзеркалі.

— Денисе, вона непритомніє водинадцяте.

— Удев'яте. Два рази Ви вже викреслили і рука у Вас не здригнулась, між іншим.

— Жінка, яка стільки непритомніє, має не на бал ходити, а до невролога.

— Ходила. У п'ятій книзі. Невролог виявився братом лиходія.

Софія закрила очі. Порахувала до п'яти. Це була нова техніка — до десяти вона більше не встигала, розмови з Денисом стали динамічніші.

— Гаразд. Залишаємо непритомність, але прибираємо «світ померк, як гасне свічка на протязі долі». Протяг долі, Денисе. Протяг. Долі.

— Читачкам подобаються протяги долі.

— Читачкам подобається, коли їх поважають. Ми це з'ясували минулого четверга, — Софія кивнула на графік, який досі висів у нього на другому екрані. — Светр навиворіт, пам'ятаєте?

— Не зазнавайтесь, — сказав Денис, але «протяг долі» видалив.

І, можливо, все скінчилося б мирно, якби Софія зупинилась. Але в неї був вдалий тиждень, дві виграні суперечки і небезпечна кількість упевненості.

— Знаєте, у чому проблема вашого жанру? — сказала вона, відкидаючись на стільці. — У тому, що це формула. Три жарти, одне непорозуміння, один поцілунок під дощем. Романтичну комедію може написати будь-хто. Це найпростіший жанр у світі.

Денис дуже повільно поставив каву.

— Скажіть це ще раз.

— Що саме?

— Оту частину про «будь-хто».

— Будь-хто, — повторила Софія. У куточку свідомості маленька редакторка вже махала руками і кричала «не треба», але було пізно.

— Чудово, — Денис усміхнувся так, ніби щойно виграв у лотерею, але ще не сказав про це родичам. — Тоді парі. Ви один тиждень пишете романтичну комедію. Не редагуєте чужу — пишете свою. А я весь цей тиждень читаю те, що ви вважаєте справжньою літературою. Список складаєте ви. Побачимо, хто перший засне.

— Це смішно.

— Ви ж казали — найпростіший жанр. На один тиждень роботи.

— У мене посада. У мене ваші сімсот сторінок. У мене немає часу писати...

— Ага, — сказав Денис із насолодою. — Починається. «Будь-хто може, але не я, бо в мене справи». Знаєте, скільки разів я це чув від людей, які «могли б писати, якби мали час»?

Софія відчула, що її заганяють у кут її ж власними словами. Це було нове відчуття, і воно їй категорично не подобалось.

— Умови? — сказала вона крижаним голосом.

— За тиждень ви приносите перший розділ. Я його читаю. Якщо дочитую не заснувши і хоч раз усміхаюсь — ви виграли, і я довічно вибачаю вам слово «конвеєр». Якщо ні — ви більше ніколи його не вживаєте. Ані вголос, ані подумки. Подумки я теж почую.

— А ваша частина? Якщо заснете над списком?

— Тоді в дев'ятій книзі Ізабелла-Вікторія прочитає вашу улюблену книжку. І їй сподобається. На сторінках. Із цитатами. Сорок тисяч людей дізнаються, що таке справжня література, з мелодрами про двійників — ваш професор, мабуть, знепритомніє. Як Ізабелла.

Софія хотіла сказати, що це найбезглуздіша ставка, яку вона чула. Замість цього вона почула власний голос:

— По руках.

Список вона складала з холодним розрахунком снайперки. Перший пункт — Кафка, «Перевтілення». Коротке, безжальне і без жодного шансу на «кохання сильніше за смерть». Далі — Гемінґвей, «Старий і море»: нехай подивиться, як тримає напругу історія, де вся інтрига — рибина. Третім вона вписала Стефаника і відчула себе людиною, що підкладає міну.

— «Перевтілення», — прочитав Денис. — Це про що?

— Людина прокидається вранці і розуміє, що перетворилась на комаху.

— О. І як вона перетворилась назад?

— Ніяк.

— В сенсі — ніяк?

— В тому сенсі, що ніяк. У цьому суть.

Денис подивився на неї з непідробним співчуттям.

— Софіє, мені б за таке скасували передплату в перший же день. Читачі б написали петицію.

— Тому це література, а не сервіс.

— Побачимо, — він сфотографував список. — У вас почерк відмінниці, до речі. Чомусь я не здивований.

Уже в дверях він обернувся, дістав із сумки складений учетверо аркуш і поклав на стіл.

— Тримайте. Щоб було чесно.

Софія розгорнула. Аркуш був старий, затертий на згинах, списаний дрібним почерком: «амнезія», «двійник», «фатальний незнайомець», «героїня непритомніє наприкінці розділу», «випадковий дотик», «одне ліжко»... Пунктів було десятки, деякі закреслені, деякі обведені двічі.