Розділ 5. Ціна коми

П'ятниця в Дениса завжди закінчувалась однаково: сьома вечора, четвертий поверх кардіологічного корпусу, палата чотириста дванадцять.

— Ти схуд, — сказала мама замість привітання.

— Я не схуд.

— Схуд. І не голився два дні. — Вона відклала планшет. — Сідай. Розповідай, хто вона.

— Мамо.

— Що «мамо»? Я тебе народила, я знаю всі твої обличчя. Це обличчя називається «мене хтось дратує, і мені це подобається».

Денис сів на стілець біля ліжка і змінив тему єдиним перевіреним способом:

— Як тобі нові розділи? Як Ізабелла?

Спрацювало. Мама була єдиною людиною на планеті, яка читала його книжки так, ніби від цього щось залежало. Не «ковтала», не «відпочивала з ними» — читала. Вона пам'ятала імена третьорядних персонажів, знаходила суперечності і ображалась на лиходіїв особисто.

— Ізабелла дурна, — сказала мама. — Я їй не вірю. Жінка, яка двічі виходила з коми, не тікатиме з лікарні через вікно. Вона цінуватиме лікарню. Повір, я знаю, про що кажу.

— Це для динаміки.

— Це для дурників. А от лікар у тебе гарний. Тільки скажи йому, хай перестане ставати на коліна. У нього ж суглоби.

Денис засміявся, і на секунду — одну чесну секунду — йому стало легко. А потім, як завжди в цій палаті, він порахував. Доба в приватній палаті. Реабілітолог тричі на тиждень. Препарат, назву якого він вимовляв краще за деяких фармацевтів. Він ненавидів, що мозок робив це автоматично: щойно він заходив до палати, усе навколо вже складалося в цифри.

Вісім років тому він не вмів рахувати взагалі.

Вісім років тому він був Денисом Гриньком, автором роману «Тиша по обидва боки» — чотириста сторінок про діда, який сорок років мовчав про війну. Денис писав його два роки, переписував тричі і був певен, що це найважливіше, що він зробить у житті.

Дванадцять видавництв. Сім відповіли відмовою, п'ять не відповіли взагалі — що, як він згодом зрозумів, було тією ж відмовою, лише без витрат на ввічливість.

Він не образився. Він пішов у копірайтери і писав тексти для сайту про сантехніку. «Змішувач, який змінить ваше уявлення про ранок». Вечорами правив «Тишу» вчетверте.

А потім мама впала на кухні.

Далі все було швидко і безжально, як погана проза: діагноз, операція, «потрібна ще одна», «реабілітація не входить», «є німецький препарат, але». Слово «але» стало головним словом того року. Денис продав дідів годинник, продав машину, на якій не встиг навіть нормально поїздити, і зрозумів просту річ: у нього лишився один верстат — клавіатура.

Про Букнет йому розповіла Олька. Молодша сестра писала оповідання в стіл і знала все про всіх, хто пише.

— Там платять за передплату, — сказала вона. — Топи заробляють, як айтішники. Але тобі не підійде. Там треба писати те, що люди хочуть читати. А ти в нас геній.

Того вечора Денис відкрив топ платформи, прочитав анотації перших двадцяти книжок і три години ходив по кухні. Злість — недооцінене паливо. Тієї ж ночі він відкрив блокнот і почав виписувати все, що повторювалося: амнезія, двійник, фатальний красень із таємницею, героїня, що непритомніє рівно наприкінці розділу. Вийшла таблиця Менделєєва, тільки для сліз.

«Кров мого серця» він написав за три тижні. Зі злості. Майже як пародію: свідомо зібрав конструкцію з деталей зі свого аркуша, нічого від себе. Виклав під псевдонімом «Денис Грін», бо було соромно. Гринько — дідове прізвище, його треба було берегти. Грін — це був ніхто.

Перший тиждень — сорок читачів. Другий — чотириста. Через місяць прийшов перший гонорар, якого вистачило рівно на половину маминого препарату. Через три місяці — на весь. Через півроку Денис Грін був у топі платформи, а Денис Гринько востаннє закрив файл «Тиша_фінал_4_остаточний.docx» і більше не відкривав.

Найсмішніше — пародію ніхто не помітив. Він чекав викриття: ось же, все навмисне, все з конструктора, невже не видно? Але читачі плакали. Щиро. Одна жінка написала йому в коментарях: «Моя мама в лікарні, я читаю їй ваші розділи вголос, і вона сміється». Денис зробив скріншот того коментаря і довго сидів над ним, бо не знав, куди подіти те, що відчув.

Десь між третьою і четвертою книгою він перестав розуміти, де закінчується пародія і починається робота. А ще пізніше перестав ставити собі це питання, бо питання не оплачувало палату.

— Дені. — Мамин голос повернув його назад. — Ти знову рахуєш.

— Не рахую.

— Рахуєш. У тебе тоді таке обличчя, ніби ти множиш у стовпчик. — Вона взяла його за руку. — Я тобі скажу одну річ, а ти не сперечайся. Твої книжки дурні. Але коли я їх читаю, я не боюся. Розумієш? Я півжиття читала самі аналізи. А тепер лежу і думаю: що ця дурна Ізабелла втне далі. Це зробило для мене більше, ніж німецький препарат. Тільки лікарям не кажи, вони образяться.

Денис промовчав, бо не було відповіді, яка не зіпсувала б цю хвилину.

— А тепер про редакторку, — сказала мама.

— Я не казав, що це редакторка.

— От тепер сказав.

Він витримав її погляд секунд п'ять. Мама вміла дивитись так, що зізнавались і міцніші за нього.