Розділ 4. Хом'як дев'ятої книги

Софія готувалась до першого редагування так, як інші готуються до іспиту з анатомії: зі спокійним розумінням, що зараз буде багато розтинів, і жоден пацієнт цього не переживе.

За три дні вона прочитала «Кров мого серця — 8» повністю. Сімсот двадцять сторінок. На сторінці двісті, точно за розкладом, Ізабелла-Вікторія потрапила в аварію. На триста — знову впала в кому. На чотириста дванадцятій з'явився двійник, і Софія пішла мити посуд, бо посуд принаймні не мав сюжетних дір.

У документі лишилось двісті сорок сім коментарів.

Десь до сотого вона ще була делікатною: «Можливо, варто пояснити мотивацію героя?» Після двохсотого коментарі стали лаконічними, як телеграми з фронту: «Чому?», «Хто ця людина?», «Він помер у шостій книзі», «ЯК???».

Денис прийшов вчасно.

Це зруйнувало її стратегію ще до початку. Вона планувала відкрити зустріч в'їдливим зауваженням про пунктуальність і плавно перейти від неї до пунктуації. Тепер доводилось імпровізувати.

— Ви вчасно, — сказала вона з підозрою.

— Я нервую, — Денис сів навпроти. — Коли я нервую, то приходжу вчасно. Мама каже, це єдина користь від моєї тривожності.

— Вам є через що нервувати.

— Я бачив. Двісті сорок сім коментарів. Я порахував.

— Я теж.

— Моя попередня редакторка за всю сьому книгу лишила дванадцять. І три з них були «чудово!».

— Ваша попередня редакторка, — сказала Софія, відкриваючи ноутбук, — можливо, тому й пішла в декрет. Організм зрозумів, що є лише один законний спосіб втекти.

Денис засміявся. Софія заборонила собі помічати, що їй це приємно.

— Почнімо з головного, — вона розвернула екран до нього. — Сторінка один. Пролог. Ізабелла-Вікторія стоїть на краю даху і згадує все своє життя. Вісім сторінок.

— Це атмосфера.

— Це вісім сторінок. Читач ще не знає, хто вона, а вже знає, як звали її першого хом'яка.

— Хом'як вистрілить у дев'ятій книзі.

Софія зупинилась.

— Що?

— Хом'як. Це деталь, яка вистрілить у дев'ятій книзі. Читачі таке люблять — коли дрібниця з прологу повертається через тисячу сторінок. Вони почуваються розумними.

— Ви запланували хом'яка на тисячу сторінок наперед?

— Я запланував усе на тисячу сторінок наперед, — сказав Денис без жодної пихи, просто як факт. — Десята книга закінчується весіллям. Одинадцята — похороном. Не питайте чиїм, інакше це буде спойлер.

Софія глибоко вдихнула і вирішила йти по списку.

Наступні сорок хвилин вона розбирала текст по кісточках. Вона показала однакові репліки лікаря у трьох різних розділах — Денис кивнув.

Порахувала одинадцять непритомностей героїні — Денис кивнув.

Прочитала вголос: «Її серце розривалось на шматки, які теж розривались на шматки».

— Гарне речення, — сказав Денис. — Читачки його цитують.

Кивання її добивало. Вона чекала опору, суперечки, ображеного авторського самолюбства — на це в неї були заготовлені аргументи, всі двісті сорок сім. Але він просто слухав. Уважно, спокійно, ніби вона розповідала про чужу книгу, яку йому було щиро цікаво обговорити.

На коментарі номер сто вісімдесят два — «навіщо друга кома, якщо перша нічого не змінила?» — Денис нарешті підняв руку, як школяр.

— Можна питання?

— Нарешті, — сказала Софія. — Я вже боялась, що ви заснули з розплющеними очима.

— Ви взагалі розумієте, чого хоче читач?

Він спитав це без агресії. Спокійно, майже лагідно — і саме тому воно прозвучало як ляпас.

— Перепрошую?

— Дивіться. — Денис розвернув до неї свій ноутбук. На екрані була таблиця. Справжня таблиця, з колонками і графіками. — Це аналітика сьомої книги. Ось тут читачі кидають читати. Бачите провал? Розділ чотирнадцятий. Знаєте, що там? Там я послухав редакторку і зробив «реалістичну» сцену. Герої поговорили. Спокійно, по-дорослому, без драми. Як у житті.

— І що?

— Мінус вісімсот читачів за добу. Люди приходять до мене не по «як у житті». «Як у житті» у них вдома безкоштовно. А ось тут, — він тицьнув у пік на графіку, — Ізабелла дізнається, що її сестра — не сестра. Найбезглуздіший поворот у книзі. Я писав його і сам собі не вірив. Плюс дві тисячі передплат за тиждень. Жінка з Херсона написала мені, що вперше за рік на дві години забула про новини.

Він відкинувся на спинку стільця.

— Ви редагуєте текст, Софіє. А я редагую вечір людини після дванадцятигодинної зміни. У нас просто різні професії.

Софія мовчала. Це було відпрацьоване редакторське мовчання — тримати паузу, поки в голові перебираються відповіді. Проблема була в тому, що перші три відповіді, які вона перебрала, виявились його аргументами.

— Добре, — сказала вона нарешті. — Тоді експеримент.

— Слухаю.